Зять обіцяв приїхати за Вірою Іванівною в суботу вранці. Шкода з дачі їхати, але вже кінець жовтня. Воду відключили, час і додому.
– Віро! Віро Іванівно, ти вдома?, – сусід по дачі Лев Петрович постукав у двері.
– Заходь, Левко, я ще тут. Речі збираю, зять пообіцяв за мною післязавтра приїхати. Мабуть, знову буде лаяти, що сумок набралося. А що робити, моїх речей майже немає. Все більше врожай.
Яблук насушила, рік то був яблучний у нас. Огірки, лечо, варення. Ну не можна ж тут залишати. Для кого я все це робила, для них. Мені ж не так багато потрібно.
– І не кажи, Віро. Я ось теж додому, але пізніше збираюся. Поки ще тут поживу. Красиво, осінь. Олена дуже осінь любила. Я ж чого зайшов, Віро. А пам’ятаєш, як ми раніше всі разом дачний сезон закривали?
Сергій твій ще живий був, ми молоді були. Діти маленькі. Це зараз на ділянках все заросло. А тоді голо, яблуньки молоденькі, здавалося ніколи і не виростуть.
Я ж чого хотів, Віро. Оленці сьогодні рік. Пом’янути б, — Лев Петрович м’яв у руках якийсь конверт, — одному мені не хочеться, удвох краще. Може зайдеш, я картоплі своєї насмажив. Посидимо, згадаємо разом Оленочку. Та й справа у мене до тебе є одна, поговорити треба. Зайдеш?
– Ну звичайно, Левко, ось, огірки солоні візьми. Я через півгодини, а то бачиш, у мене все розкладено.
Вони дружили сім’ями багато років. Коли отримали по шість соток від свого підприємства, радості не було меж.
Будували будинок, садили сад, допомагали один одному. Літні дні народження всі разом святкували. Літо – це маленьке життя. І кожне літо вони проживали разом. Тепер у Віри влітку онуки гостюють , їй нудьгувати ніколи. А Сергія її вже сім років, як немає.
Але Лев і Оленка як і раніше з нею по-сусідськи дружать. Ні, дружили, бо Олени минулої осені не стало. Вона ще пишалася, що схудла, як модель. А потім…
Та й це літо якесь дивне було. Левко, як неприкаяний, навіщось грядки скопав, а хто садити буде — Оленки немає. Тільки й чутно було, як він намагався щось майструвати в сараї.
Лаявся — видно, не ладилося. Вірі онуків майже не привозили. То в табір, то на море з батьками. Вона й сама не знає, для кого вона стільки всього насадила. Поливала, полола, все ніби при справі.
Віра зітхнула, ну що тут скажеш. Переодяглася і пішла до сусіда, обіцяла ж.
Лев її чекав. На столі накрито, картопля смажена, помідори, огірки Вірині солоні відкрив, ковбаски порізав:
– Сідай, Вірочка, завтра до мене діти приїдуть. А сьогодні ми з тобою Оленку пом’янемо. Ось, дивись, я наші старі фотки знайшов. Бачиш, Сергій вишню з тобою садить.
А це ми всі з лісу з грибами прийшли. Он кошики які повні. А тут шашлики. Дивись, дим від багаття, Оленка мружиться. Левко налив по чарочці :
— Давай за наших. За мою Оленку, та й за твого Сергія.
Помовчали. Огірочком хруснули. Левко з кишені якийсь конверт дістав:
– Віро, ти тільки не дивуйся, а вислухай мене. Оленка минулої осені згасала прямо на очах. Ми тоді з нею в серпні з дачі поїхали. А у вересні вона зовсім злягла.
Але трималася, вона ж сильна. Ми з нею все наше життя по днях згадували. Немов заново проживали. Фільми разом старі, улюблені переглядали. Говорили про все. А потім мені Оленка раптом каже:
–” Левко, пообіцяй, що зробиш те, про що я тебе попрошу. Обіцяєш? Це навіть не прохання, це мій тобі заповіт. Тільки мовчи, не заперечуй, адже ми обоє все розуміємо.”
І дає мені цей конверт.
Уявляєш, вона спеціально написала, ясно ж, що я не викину. Ось, читай, – і Лев простягнув конверт Вірі.
– Але це ж тобі
– Ти читай, читай, і все зрозумієш.
Віра відкрила конверт і дістала аркуш, списаний почерком Оленки:
“Левко, коханий, ну що робити, я йду раніше. Але життя триває, ти живи за нас двох! Я заповідаю тобі бути щасливим. Це зовсім не означає, що ти мене забудеш. Просто мені страшно думати, що все обірветься, зламається.
Не хочу бачити звідти, зверху, що тобі погано. Не бійся бути щасливим, ми ж з тобою так любили життя. Я хочу, щоб ти не був один. Може, ти ще зустрінеш когось, тож знай, я не проти, а навіть навпаки.
Я б хотіла, щоб це була Віра, мені завжди здавалося, що вона тобі подобається. Вона дуже хороша, вона все зрозуміє, запропонуй їй жити разом, так буде краще для всіх. Ми ж з тобою ніколи не здавалися. Будь ласка, живи на зло всім негараздам, Левко. Твоя Оленка”
Віра прочитала один раз, перечитала, поглянула на Лева.
– Я обіцяв, що зроблю, як вона заповіла, як Олена просила. Тобі розповім, а ти сама вирішуй, – Лев хвилювався.
– Віро, давай спробуємо. Нас пов’язує тепла дружба, а це чимало. Нас нема за що засуджувати. Жити і радіти кожному дню — це благо, а зневіра — гріх.
Будь моєю дружиною, Віро, і я обіцяю, ти про це не пошкодуєш.
Віра не знала, що й сказати, так це було несподівано. Подивилася на Левка, а потім вирішила — є в цих словах істина:
— Добре, я подумаю. Скажу зятю, що не встигла зібратися, що затримаюся на тиждень.
Так і вирішили, і Лев проводив Віру додому.
Віра цієї ночі заснути не могла. Непросте рішення. Все її життя прокрутилося перед очима. А під ранок Сергій приснився.
Стоїть, сміється :
— Ну що ти мучишся. Удвох все легше живеться. Виходь за Левка, та й крапка. Я не проти, а навіть навпаки радий. Що моя Вірочка не буде одна.
Наступного літа Віра і Лев прибрали парканчик між своїми ділянками. У них тепер онуків удвічі більше стало, нехай бігають.
Лев змайстрував гойдалки. Хлопчакам лук зі стрілами зробив — нехай грають. Грядки скопав — Віра чого тільки там не посадила. На всю їхню велику родину вистачить.
Онучки бабусі допомагають, вона їм грядки виділила.
Діти дорослі до них на вихідні приїжджають. Радіють, що батьки не самотні, підтримують один одного.
Може знайдуться ті, хто і засудить їх. Тільки Олена і Сергій дивляться зверху і посміхаються. Заповіт бути щасливими виконано. І життя, незважаючи ні на що, триває.