– Люба, ти зовсім з розуму вижила? – Тетяна вибігла з дому і з жахом дивилася на сусідку, яка намагалася зламати хвіртку.
Точніше вона намагалася її відчинити, але з такою силою смикала туди-сюди, що ще трохи, й точно зламає.
– Не зрозуміла … А ти що тут робиш?
– Взагалі я тут живу. А ось ти, Любо, видно, дорогу додому забула. Будинок твій далі вулицею.
– Справді? – Сусідка здивовано подивилася в той бік, куди показала Тетяна і стала істерично реготати.
– То я думаю, чому хвіртка не відчиняється. Пам’ятаю, що на гачок її зачиняла, а гачка немає…
– Боюсь, що думати тобі нема чим – хотіла сказати Тетяна, але промовчала, щоб, не дай Боже, не спровокувати скандал. Лаятись їй зараз зовсім не хотілося.
Люба, навіть не вибачившись, хитаючись, пішла далі вулицею, а Тетяна дивилася їй у спину задумливим поглядом. Складно їй було повірити, що людина може бути такою… такою різною.
Коли Люба твереза, хоч і трапляється це рідко, то з нею навіть поговорити можна нормально, по-людськи.
Проте варто їй лише «наступити на пробку», як все кардинально змінюється. Лається матом, зла, кричить на всіх.
Іноді навіть руки розпускає. Немов демони в неї вселяються. “А може так і є..?” – подумала Тетяна.
Вона згадала ті часи, коли пив її батько і зрозуміла, що всі залежні поводяться однаково.
З одного боку, їй було дуже шкода цю жінку, молода ще, а хлище по-чорному. З іншого… Втомилася Таня від її витівок.
Сьогодні хвіртку мало не зламала, вчора пісні тужливі, більше схожі на вовче виття, горланила до самого ранку. Тиждень тому огірки та помідори на її городі крала.
– Як тобі не соромно, Любо! – намагалася достукатися до неї Таня. – Прийшла б і попросила. Без дозволу навіщо?
– А що, тобі шкода? – Єхидно посміхалася сусідка. – Я ж не все взяла, а тільки, щоб закусити.
– Може, вистачить тобі вже закусювати, Любо? Адже тобі ще й п’ятдесяти немає, а виглядаєш років на сімдесят.
– А тобі яка справа, як я виглядаю? – Огризнулася Люба. – І взагалі, не треба вчити мене, як жити. Сама якось впораюся. А то, глянь на них, одні вчителі на селі зібралися. Тьху!
Увечері, коли чоловік приїжджав із роботи додому, Тетяна зазвичай розповідала йому про те, що цього разу утнула сусідка.
Ось і сьогодні також розповіла. Як вона трохи хвіртку не зламала, і як реготала потім нелюдським голосом.
– Ну ось не розумію, як так можна накидатися, щоб сплутати власний будинок із сусідським. Ну, це ж ненормально!
– Буває, на жаль, – відповів чоловік. – І знаєш, що я тобі скажу, Танюш: медицина в таких випадках безсила.
– А як же…
– Ні, звичайно, якщо людина захоче, звернеться до фахівця, то можна щось зробити. Але ж ти розумієш, що Люба ніколи в житті на це не піде. Так і бенкетуватиме, поки не скрутить…
– Та розумію я, – важко зітхнула Таня. – Звісно, засуджувати її складно. Я й сама, якщо чесно, не знаю, чи змогла б таке пережити, що вона пережила… Втратити й чоловіка, і сина в один день…
Зараз у це складно повірити, але раніше Люба справді хмільне на дух не переносила.
І навіть мужиків своїх – сина та чоловіка – постійно лаяла, коли вони додому приходили під мухою.
– Ну гаразд, батько твій, – сердито говорила Люба. – Він уже багато років в такому стані, і його лише домовина виправить. Але ти, синку… Навіщо з тата свого недолугого приклад поганий береш?
– Мамо, ну що ти починаєш? Я ж під огорожею не валяюся, додому сам приходжу. Та й ковтнули ми з друзями по п’ять крапель.
– Ага, розказуй мені! По п’ять крапель. Ні, щоб чимось корисним зайнятися, ти з друзями своїми ковтаєш!
– А ти купи мені машину, мамо, я в місті буду таксистом працювати! Скільки прошу тебе вже про це?
Син Люби справді давно вже просив машину. Школу він три роки тому закінчив, але далі вчитися не хотів. Машину хотів. І таксистом у місті працювати. Отака у нього мрія.
А звідки у Люби гроші на машину? У їхньому селі мільйонерів не водиться. Але й дивитися, як син занапащає, їй теж набридло. Тому й вирішила вона переступити через гордість і звернутися до своєї рідної сестри по допомогу.
У її сестри бізнес був, і гроші були. “Раптом допоможе” – думала Люба.
Хоча, звісно, особливо й не розраховувала, бо давно з нею не спілкувалася. Різні вони були, попри те, що від одних батьків.
– Слухай, Любо, я саме стару машину зібралася продавати. Вона на ходу, все нормально, просто хочу собі іншу, сучаснішу. Якщо тебе такий варіант влаштує – забирай.
– А скільки грошей хочеш?
– Не хвилюйся, ціна адекватна. А гроші… Гроші віддаси, як зможеш. Ми ніби не чужі одна одній.
Чоловік Люби тиждень в рот не брав, щоб цю машину з міста до села пригнати. Син теж тримався.
Обіцяв матері, що піде до автошколи, а потім «Тааакі гроші зароблятиме», що через деякий час придбає батькам трикімнатну квартиру в Києві.
– Та не потрібна мені квартира в столиці, – посміхалася Люба. – Мені головне, щоб ти своє життя не профукав.
Коли батько, нарешті, пригнав машину, Люба вирішила своїм чоловікам святкову вечерю приготувати.
А вони…вони тим часом стали обмивати «ластівку». Звичайно, робили це непомітно, щоб Люба їх не застукала.
А коли дійшли до кондиції, вирішили влаштувати тест-драйв селом. Точніше, це син батька вмовив, щоб той дозволив йому покататися. Адже він ніколи раніше не водив…
Батько синові відмовити не зміг, і, вибравши слушний момент, вони помчали з двору.
Люба з дому вибігла, а машини вже нема. І сина із чоловіком немає. Ох, вона й лаялася тоді!
А потім їй повідомили, що немає в неї більше ні чоловіка, ні сина. Швидка, звичайно, приїхала швидко, але було вже запізно щось робити.
Ось після цього вона й почала пити. Себе у всьому звинувачувала: не купила б цю машину, нічого не сталося б. Усю ніч на цвинтарі провела.
А рано-вранці вона пішла в крамницю і мало не всю гірку з полиць забрала.
Односельці спочатку намагалися пояснити Любі, що цим горю не допоможеш, що треба жити далі, а потім зрозуміли, що марно все це. Не зупиниться.
Так і живе вона, не просихаючи. Лише іноді, на день-два зробить перерву, і знову за своє…
Тетяні було дуже шкода своєї сусідки. Але ще більше їй було шкода собаку, яка жила у Люби. Сама Люба називала її Мухою, а для Тані він завжди був Мухтаром.
Ну як жила – скоріше, виживала, як могла… Бо життя такого нікому не забажаєш. Навіть недругові.
Хтось із сільських «підігнав» одного разу Любі цуценя. Нібито з добрими намірами, мовляв, він до життя її поверне.
А насправді Тетяна була впевнена, що цуценя таким чином просто позбулися. Тому що, ну яка нормальна людина віддасть собаку в руки людині, яка безпробудно хлище? Невже не розуміє, чим це закінчиться?
Люба спочатку, звичайно, намагалася полюбити песика. Навіть гралася з ним у дворі. А потім припинила звертати на собаку увагу.
Годувала – так, але вихованням його не займалася. Тепла та ласки від неї Мухтар теж більше не отримував.
Вона посадила його, маленького, на ланцюг і недоїдки зі столу тільки підкидала. Раз на два дні.
Тетяна, звичайно, бачила це все, тому крадькома, коли Люби не було вдома, чи вона спала, підгодовувала його. І коли він виріс, теж годувала.
А ще вона бачила, як Мухтар дивиться на свою господиню. Стільки було в його очах вірності та відданості. Це було так зворушливо і так… страшно.
Таня ніяк не могла зрозуміти, за що собака так любить людину, яка впритул не помічає її…
Але те, що любила – це факт!
Навіть коли Люба кричала на нього, навіть коли палицею шмагала, навіть тоді Мухтар любив її.
Якось, спостерігаючи чергову подібну сцену, Тетяна не витримала і закричала:
– Люба, що ж ти твориш?! Зупинися негайно!
– А тобі яка справа? – зиркнула на Таню сусідка. – Мій собака, що хочу, те й роблю…
– Він же любить тебе!
– Його проблеми. А мені він не потрібен. Хочеш, можу тобі віддати. Безплатно. Одним головним болем менше буде.
Ех, якби Тетяна могла забрати Мухтара собі, вона б давно це вже зробила. Але пес навідріз відмовився йти від господині. Напевно, це справжня відданість.
І собака не винна, звичайно, що людина, якій вона дісталася, виявилася такою ось… Черствою і невдячною. Ні, не винна.
Просто у неї призначення – служити людям. Бути поряд завжди. Незважаючи ні на що. Іноді це викликає захоплення, а іноді бачити таке дуже боляче.
Коли Люби не стало, Тетяна сподівалася, що тепер нарешті зможе забрати Мухтара собі. Але не вийшло.
Як вона тільки не вмовляла його «переселитися» до неї на ділянку, пес гарчав, залишаючись у своїй старій будці, яка вже майже розвалилася, і відданими очима дивився на двері будинку, звідки зазвичай виходила Люба.
А вона не виходила. Не було її більше.
– Невже Мухтар усе життя чекатиме? – Запитувала Тетяна у чоловіка. – Ну, за що йому така господиня дісталася?
– Собаки людей не обирають… – ледве чутно відповів чоловік. – І так, мені здається, що він чекатиме.
– А що нам робити? Просто дивитись на це все?
– Ну, а що ти зробиш, Тань? Любив він Любку.
Коли Тетяна дізналася, що сестра Люби зібралася продавати будинок, вона одразу вирішила з нею поговорити та розповісти про Мухтара.
– Досі чекає, кажеш? – Запитала жінка, задумливо подивившись на величезного пса в будці.
– І чекатиме все життя, схоже… Не йде він нікуди звідси. І не піде. Можливо…
– Я зрозуміла, подумаю…
Через деякий час сестра Люби зателефонувала Тані та сказала, що продавати будинок не буде.
– Нехай живе її пес. Нехай чекає, – сказала жінка телефоном і скинула виклик.
«Слава Богу…» – зраділа Тетяна.
Чоловік змайстрував для Мухтара нову будку, в яку він без проблем “переїхав”.
Таня щодня приносила йому їжу. І досі приносить. Вранці та ввечері. Воду постійно змінює.
Але це все, що вона може зробити для нього. Мухтар і до Тетяни вже звик, але й досі дивиться сумними очима на двері будинку, чекає свою Любу. Собаки не вміють зраджувати людей… Така ось вона, нелегка собача доля.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.