– Знаєш що, внучок мій милий! Якщо я вам так заважаю, то тут варіант тільки один. Ні до доньок більше не поїду, ні до друзів, та і до подруг йти не стану. І діда ніякого мені не треба шукати. Дивись, що вигадали! Заміж мене видати на старість років!
– Ба, ну а я тобі про що давно говорю! Та й мати теж каже! Переходь в будинок для людей похилого віку, дім на мене перепиши, тобі там і кімнатку окрему дадуть, мати домовиться. І не одна, є з ким поговорити, сусідки під боком, і мені заважати не будеш.
– Нікуди я зі свого будинку не піду. Я тобі так скажу, Сашко. Якщо я тобі заважаю, ось поріг на сім доріг. Ти молодий, голова розумна. Іди, шукай квартиру, та живи, як хочеш. Вчитися не захотів, отже іди працюй. Хоч щодня нових дівок води. Я літня людина, мені 65 років через місяць буде, мені спокій, та тиша потрібна. Досить, поблукала пару років, час і додому повертатися. Не діло це, онучку, коли ви мене з мого ж будинку женете, та на мою пенсію зі своїми нареченими живете. Не гумова вона в мене, ця пенсія. Тож тиждень тобі терміну. Не знайдеш квартиру – йди до друзів, та до подруг. Або до цієї твоєї, як її там, забуваю весь час, щоб сьогодні ж у моєму домі не було. Треба ж, придумали, то нареченого мені на старості років шукають, то в будинок для літніх людей відправити хочуть!
Обурений онук ще щось намагався сказати, але Лідія Павлівна його вже не слухала, мовчки пройшла до своєї кімнати та зачинила за собою двері. Сильно розболілася голова. Потрібно пігулку випити, але за водою доведеться йти на кухню, а так не хочеться зустрічатися з онуком.
Окинувши очима маленьку кімнатку, Ліда побачила пластикову пляшку із залишками мінералки. Ну от і добре, от і добре, якраз вистачить на ковток води.
***
Сама від себе Ліда не чекала такої рішучості. Накопичилось обурення, от і висловила все, що накипіло. Довгих 2 роки мовчала, терпіла, за першим покликом бігла то до однієї доньки, то до другої, а потім так само, за першим натяком, мовляв, чи не загостилися ви, мамо, їхала до себе додому.
А тут онук, дурень 20 років від народження господарює в її будиночку. То одна в нього наречена, кохання всього життя, то інша, а бабуся наче заважає, сопить за стіною, та кашляє, порушує романтичну обстановку.
– Ба, ти б у гості хоч до когось з’їздила, ми б з Дашею, Машею, Свєтою, Ірою (потрібне підкреслити, дівчата змінюються часто) удвох побули.
І Лідія Павлівна їхала то до сестри двоюрідної, то до куми, то до колишньої колеги, де засиджувалася допізна, щоб не заважати молодим.
Візити ці спочатку були в радість і сестрі, і кумі, і колезі, але потім, коли почали повторюватися кілька разів на тиждень, радість зійшла нанівець, і зрозуміла Ліда, що тяжіють люди від її присутності.
У той самий момент, коли вже й у гості з’їздити було нікуди, в старшої дочки з’явилася дитина. Життя в великому місті, іпотека, і старша дитина-школяр ніяк не схильні до тривалого перебування в декреті, і допомога бабусі була як ніколи доречна.
Поїхала Лідія Петрівна до доньки. І якщо перший час усіх все влаштовувало – гарячі вечері, чиста квартира, доглянуті онуки, то через кілька місяців зять Ліди, який до речі сказати був лише на 10 років молодший за свою тещу почав висловлювати невдоволення.
– Лідія Петрівна! Ви такі сосиски більше не купуйте, ними отруїтися можна. Та й навіщо сосисками давитися, якщо ви все одно цілий день вдома? Вам важко приготувати нормальну їжу? Котлетки, наприклад, або відбивні…
– Лідія Петрівна! Котлетки це добре, але вже щось дуже багато грошей ви витрачаєте на господарські потреби, та на продукти! Економніше треба бути!
-Лідія Петрівна! Я вам що, парнокопитне якесь, траву та овочі жувати? Економія це добре, але м’яса в раціоні обмаль.
І ось так у всьому. Ви, мовляв, Лідія Петрівна, вдома з дітьми сидите, могли б старшу онучку і по навчанню підтягнути, навіщо нам при живій бабусі репетиторів наймати?
А ще діставалося Ліді й за розмови телефоном, мовляв, нічого тут балакати над вухом. Та й онука старша – дівчинка з характером. Хоч і малявка ще, 4 клас, а гонору!
І одягається бабуся не модно, і ганьбить її перед друзями, і вчитися примушує! І взагалі, бабусю, навіщо ти до нас приїхала? У тебе свій будинок у селі є, туди їдь, та командуй!
Мовчала Ліда, все терпіла, кожному догодити намагалася. Зятю м’ясо купувала зі своєї убогої пенсії, онуці теж грошей на кишенькові витрати підкидала, як компенсацію ганьби, і навіть онуку Сашку, ледарю, який і не вчився до ладу, і не працював, теж залишки пенсії на карту переводила, щоб хоч борг за світло та воду не збирався.
Доньці скаржитися було марно. Вона чоловіка цінує, слова проти нього не скаже! Чи дарма такого мужика з сім’ї повела, та 2-х дітей на старість років йому народила? Іноді, коли чоловіка вдома не було, скаже так, побіжно, мовляв, потерпи, мамо, це для мого ж блага, і все на цьому.
Коли молодша онука пішла в ясла, сім’я відразу перестала потребувати послуг бабусі. Зять так прямо і сказав: “Лідія Петрівна, дякую, ви нам більше не потрібні, можете їхати до себе”.
Щаслива Ліда поїхала додому. Нарешті буде сама собі господинею. Коли захотіла-лягла, коли захотіла-встала. Та сталося не так, як вважалося. У її хатині онук, Сашко, син дочки – старший, від якої тільки приїхала, міцно так влаштувався.
Та не один, а з нареченою. У хаті бруд вигрібати треба, і за світло борг, от-от обріжуть електрику, та й воду ніхто не сплачував.
Робити нічого, взяла бабуся споживчий кредит, борги погасила. Будинок упорядкувала. Зітхнула зі спокійною душею. А тут онук незадоволений.
Будиночок маленький, 2 кімнати, та кухня. Жодного особистого життя, коли за стіною бабуся крехтить та кашляє. І знову радість ненавмисна трапилася, молодша дочка народжувати зібралася, приїжджай, мовляв, мама, допоможи з дитиною.
А куди подітися? Зібралася та поїхала. 3 місяці прожила, коли зрозуміла, що знову зайвою стала. Не стала чекати, коли попросять приміщення звільнити, сама додому поїхала. І знову онук незадоволений.
Так би, може, й терпіла далі Лідія Петрівна всі гоніння, якби не один випадок, який трапився після її приїзду додому. Знову відмила вона свій будинок, боргів правда не назбиралося, сама за все платила вчасно. Знову заважати стала онукові бабуся.
***
-Сашко, я до куми сьогодні в гості поїду, день народження у неї, повернуся пізно. Ви закрийтесь, я через задній вхід зайду, щоб вас не будити.
-А чого не з ночівлею? Будеш тут ночами ходити, гриміти. Залишилася б у неї, погостила кілька днів, ми б від тебе хоч відпочили.
-Та коли ж ви встигли втомитися від мене? Я тиждень як вдома тільки.
-Ну знаєш, тиждень – теж термін. Може залишишся ночувати?
-Ні, додому приїду.
Свято було в самому розпалі. Спочатку посиділи в кафе, а потім найближчі поїхали до іменинниці додому. Сиділи, згадували молодість. Про проблеми намагалися не говорити. Ліда вже збиралася додому, коли іменинниці зателефонували.
Зирнувши на Ліду, Катя вийшла на веранду, щоб поговорити. Незабаром вона повернулася, і сказала Ліді, що дзвонила її дочка Настя.
– Настя? Що сталося? А чому вона мені не зателефонувала? У них все гаразд? -Ліда взяла телефон у руки, і вже хотіла дзвонити доньці, та Катя її зупинила.
– Не дзвони, кумася. Все у них добре. Вона просила, щоб я тебе ночувати залишила.
– Ночувати? Для чого це? Я ж Сашку сказала, що додому приїду!
– Та Сашко матері зателефонував, сказав, що вони вдвох побути хочуть, а ти заважаєш їм. Ось вона мені й зателефонувала. Та й справді, залишайся, дай молодим відпочити, заразом і мені розкажеш, що у вас там відбувається.
– Та нічого не відбувається, все добре.
– Знаєш, Лідо, коли все добре, діти чужим людям не дзвонять, та не просять мамі дати притулок. Вона ж мені того тижня дзвонила, питала, чи немає в мене діда якогось на прикметі, щоб з квартирою був. Мовляв, Сашку одружуватися пора, а тут ти їм у спину дихаєш. А так би знайшла діда, та до нього з’їхала, раз у будинок для людей похилого віку іти не хочеш.
Усе Ліда розповіла. І про те, як зі старшою донькою жила, та не догодила, і про те, що молодшій дочці заважала. І про онука – ледаря нічого не приховувала, заважає вона йому життя особисте налагоджувати. Що другий рік ось так живе, ніби й свій будинок є, а зайва вона в тому будинку.
– Я ж кума й у своєму будинку не господиня. Сашко як школу закінчив, до Насті у місто поїхав. А там чоловік її, дід цей, одразу показав, що не потрібний йому Сашко. Ось він і повернувся до мене знову. Вчитися не пішов. Поки в школі навчався, Настя допомагала грошима, а як 18 років виповнилося, так і припинила гроші давати. Ось і сидить на моїй шиї.
Не залишилася Ліда у Каті ночувати, додому поїхала. А як приїхала, то все, що накопичилося на душі, і висловила онуку.
Сашко матері поскаржився, що бабка з розуму вижила, його з хати жене, то Настя зателефонувала, мати відчитати спробувала. Тільки Ліда їй те саме й сказала, що й онукові.
З’їхав Сашко від бабусі, насамкінець сказавши, щоб на його допомогу вона не розраховувала, ноги його в цьому будинку не буде. Залишилася Ліда одна, та ось тільки на радість їй самотність ця, нарешті хоч зітхнути спокійно можна.
Адже все життя підлаштовувалася під усіх. Поки доньки росли заміж не йшла, дівчатка проти були. Як чоловіка поховала, то все одна і тягла на собі. Хотіла якнайкраще, а вийшло, що споживачів виростила.
Не діло це, коли на старості років людину з власного будинку женуть. Що це за життя таке, коли у своєму ж будинку ти зайва?
Сашко одумався, приходив до бабусі вибачення просити. Та Ліда давно вже вибачила. Тільки назад жити не кличе.
– У гості хоч щодня ходи, Сашко, але жити разом ми не будемо. Ти молодий, у тебе дівчата тільки в голові, а мені спокій потрібен.
Доньки теж у гості звуть, з дітьми потрібна допомога. Тільки Ліда не згодна більше їхати нікуди.
– Ось привозьте дітей до мене, з радістю посиджу з ними. Тут і чисте повітря, і мені у своєму будинку спокійніше. Тут я господиня і ніхто мені не указ.
Ліда каже, що далі, то рідніше. І мені здається, що вона має рацію.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?