До весілля ми з Романом зустрічалися лише близько чотирьох місяців. Він швидко зрозумів, що я саме та, хто йому потрібний.
Не роздумуючи, він зробив мені пропозицію руки та серця, на яку я відповіла згодою. Наше щасливе сімейне життя затьмарювало лише одне: мати Романа, Людмили Іванівни.
Ця жінка мала сильний характер і звикла все контролювати навколо себе. Із самого початку наших відносин, Людмила Іванівна активно втручалася в наше життя, нав’язуючи свою думку з будь-якого приводу.
– Ладо, люба, ти впевнена, що ці шпалери підходять? Я думаю, краще вибрати щось спокійніше, — казала вона, заходячи в кімнату без стуку.
– Я вже обрала цей відтінок, мені подобається, – відповіла я, намагаючись зберегти спокій.
У такі моменти свекруха важко зітхала, й осудливо хитала головою:
– Ну, гаразд, якщо тобі так подобається. Але пам’ятай, що смаки змінюються, а ремонт робиться надовго.
І це був лише початок. Людмила Іванівна завжди знаходила привід для втручання: від вибору меблів, до планування спільних вихідних.
Здавалося, що вона просто не могла залишити нас одних. Щойно вона дізнавалася про те, що ми зібралися в кіно, як відразу наполягала на тому, щоб ми брали її з собою.
Подібної поведінки свекруха дотримувалася у всьому. Іноді мені здавалося, що ми живемо утрьох, а не вдвох.
Якось увечері, коли ми з Романом повернулися додому після довгого робочого дня, на нас чекав сюрприз. У вітальні на нас чекала Людмила Іванівна, з красивою коробочкою в руках.
– Люба невістка, я вирішила зробити тобі подарунок! – Вигукнула вона, простягаючи її мені.
Я відкрила її, та побачила розкішні золоті сережки з діамантами.
– Ой, Людмило Іванівно, це надто дорого, – пробурмотіла я, відчувши незручність.
– Нічого подібного! Ти заслуговуєш на найкраще, моя люба! – відповіла свекруха, і кинулась обіймати мене.
Однак незабаром стало зрозуміло, що подарунки мали свою ціну. Людмила Іванівна очікувала, що я слідуватиму її порадам у всьому, навіть у дрібницях.
Коли я намагалася висловити свою думку, чи зробити щось по-своєму, свекруха починала тиснути на мене, нагадуючи про свої щедрі дари.
– Пам’ятаєш, які чудові речі я дарувала тобі? – казала вона, примруживши очі. – Я хочу бачити, що ти цінуєш мою турботу.
– Мені це дуже не подобалося, я навіть намагалася повернути “її щедрі дари”, але вона ображено відмовлялася.
Романові ставало все важче спостерігати, як я перетворююся на маріонетку матері. Чоловік кілька разів намагався поговорити з нею, але щоразу стикався з нерозумінням.
– Мамо, будь ласка, дай нам спокій, – просив Роман. – Ми дорослі люди, ми самі вирішимо, як нам жити.
– Ти ще молодий, синку. Не розумієш, як важливо прислухатися до досвіду старших, – посміхалася Людмила Іванівна, і нічого не змінювалося.
Згодом напруга між мною та Романом наростала. Я почувала себе загнаною в куток, а чоловік не міг більше терпіти постійне втручання матері в наше життя.
Якось увечері, після чергового конфлікту, я оголосила чоловікові, що йду.
– Мені потрібен час, щоб подумати, – сказала я, збираючи свої речі. – Я тебе кохаю, але так більше не можна. Твоя мама типова егоїстка, та шантажистка!
Роман мовчки дивився на те, як я йду, не знаючи, що сказати, і як мене зупинити. Його серце розривалося від болю, але він розумів, що я маю рацію.
Наші стосунки стали занадто токсичними через постійну присутність його матері. Наступного дня до Романа зателефонувала схвильована Людмила Іванівна.
– Синку, – почала вона, – я чула, що Лада пішла. Мені дуже шкода, але, знаєш, може, це й на краще. Тепер ти зможеш знайти собі жінку, яка поважатиме мене, і прийматиме мої поради. На жаль, Лада нашу перевірку не пройшла.
Роман слухав її, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля гніву.
– Мамо, я не можу більше цього виносити, – сказав він нарешті. – Ти зруйнувала наші стосунки. Лада пішла тому, що ти постійно втручалася у наше життя.
Людмила Іванівна кілька секунд мовчала, а потім холодно промовила:
– Що ж, якщо ти так вважаєш, то я не заважатиму тобі шукати нову супутницю життя. Але пам’ятай, що всі подарунки, які я зробила Ладі, повинні повернутися до мене. Чеки у мене на все є. Ти сам їй скажеш, чи мені зателефонувати?
Роман відчув, як його, мимоволі, стало трясти від гніву.
– Добре, мамо, – відповів він, намагаючись зберігати спокій. – Я передам твоє повідомлення Ладі.
Чоловік скинув дзвінок, і сів на диван, закривши обличчя руками. Йому здавалося, що світ валиться навколо нього, і він не знав, як упоратися з цим.
Через тиждень я повернулася у квартиру, щоб забрати залишок речей. Я виглядала втомленою та пригніченою, але рішучою. Роман зустрів мене біля дверей.
– Привіт, – тихо сказала я, уникаючи його погляду.
– Привіт, – відповів чоловік, теж намагаючись говорити спокійно. – Як справи?
– Нормально. Просто хочу забрати свої речі.
Ми увійшли до вітальні, де стояли коробки з моїми речами. Роман помітив, що я дістаю з шафи, та кладу в одну із коробок золоті сережки, браслет, та інші речі, подаровані Людмилою Іванівною.
– Що ти робиш? – спитав він, здивовано дивлячись на мене.
– Маю намір повернути подарунки твоїй матері, – відповіла я, не зводячи очей. – Вона дзвонила мені вчора і сказала, що хоче їх назад, інакше подасть на мене позив.
– Ладо, ти не зобов’язана повертати ці речі! – вигукнув він. – Це твої подарунки!
– Знаєш, для мене вони не мають значення, я не одноразово намагалася їх повернути, але вона чекала слушної нагоди.
– Мені простіше віддати їх, ніж сперечатися з нею. Краще хай забере, ніж знову почне обривати мені телефон, – стомлено відповіла я.
Роман зрозумів, що я знову маю рацію. Чоловік підійшов до мене, та невпевнено взяв мої руки у свої.
– Пробач мені, – прошепотів він. – Вибач, що не зміг захистити тебе від мами. Я мав раніше поставити її на місце.
– Я знаю, що ти хотів якнайкраще, але іноді кохання вимагає жертв. І, можливо, наша жертва – це розлучення.
Я взяла коробку з подарунками, й вийшла з квартири, залишивши Романа одного з його думками та болем.
Після того, як Лада пішла, весь світ для нього, здавалося, потемнів. Роман вирішив повністю поринути у роботу, щоб забути про розлучення з нею.
У єдиний вихідний до нього налетіла Людмила Іванівна.
– Привіт, синку, – сказала вона, заходячи у квартиру без запрошення. – Як живеш?
– Живу нормально, мамо, – відповів він, намагаючись залишатися спокійним. – Що привело тебе до мене?
– Хочу поговорити з тобою про майбутнє, – Людмила Іванівна сіла на диван. – Я хочу, щоб ти знайшов собі дівчину схожих параметрів. Шуба в мене вже є, тож купувати іншу не хочу.
– Мамо, ти серйозно? – Роман здивовано подивився на матір. – Після того, що сталося, ти думаєш, що я захочу повторити той самий сценарій? Я не хочу, щоб хтось диктував мені, як жити, і не дозволю більше нікому знову зруйнувати мої стосунки.
Людмила Іванівна кілька хвилин мовчала, а потім повільно встала, та підійшла до сина.
– Синку, я просто хочу, щоб ти був щасливий, – сказала вона, м’яко торкаючись його плеча. – Можливо, я помилялася, втручаючись у ваше життя, але я завжди хотіла для тебе лише найкращого.
– Мамо, я вдячний тобі за турботу, але відтепер я сам вирішуватиму, як мені жити, та з ким мені жити! – рішуче заявив Роман. – Можеш піти?
Людмила Іванівна нервово закліпала очима і, стиснувши зуби, поспішила на вихід. Зупинившись біля вхідних дверей, вона обернулася, і голосно вигукнула:
– Ти ще зрозумієш, що я в у всьому мала рацію!
Як мати пішла, Роман зателефонував Ладі, та попросив її про зустріч. Подружжя, яке досі не було розведене, зустрілося в кафе.
Чоловік попросив мене повернутися і запевнив, що більше Людмила Іванівна не влізе у наше життя.
Я подумала, і вирішила дати Роману ще один шанс. Більше він справді не дозволяв матері до нас лізти.
Людмила Іванівна навіть спробувала знову повернути мені шубу та прикраси, але я вміло відшила її. Я двічі на одні й ті самі граблі не наступаю! А таким свекрухам місце в божевільні, як на мене! Я маю рацію?