– Оксано, я б на твоєму місці не йшла в тій сукні… Вона тебе повнить. Але то таке, тобі, може, й байдуже, – кинула з удаваною турботою Наталка, поправляючи свою ідеально підібрану до фігури сукню.
Оксана звично всміхнулася, хоча їй було неприємно. Вже який рік вона чула подібне. Наталка була її подругою ще зі школи. Вони сиділи за однією партою, разом готували шпаргалки, сміялись, ділилися секретами про перше кохання. Та з роками щось у їхніх стосунках змінилося.
У школі Наталка завжди була першою. Її обирали ведучою на концерти, їй дарували найбільше валентинок. А Оксана – тиха, спокійна, завжди трохи в тіні. Але вона не ображалася – просто знала, що з Наталкою весело, і їй подобалося бути поруч.
А потім, після університету, все повернулося інакше.
Оксана влаштувалася на гарну роботу в міжнародну компанію. Вийшла заміж за Павла – доброго, спокійного чоловіка, що обожнював її. Переїхали в нову квартиру, потім згодом купили авто. А Наталка жила з батьками, крутила короткі романи, часто змінювала місця праці, скаржилась на несправедливе життя.
Здавалося б, усе просто: подруги залишаються подругами, радіють успіхам одна одної. Але Наталчина радість завжди мала присмак гіркоти.
– Ну що, хвалися, що цього разу подарував твій Павлик? – з ледь помітною посмішкою питала вона щоразу після свят.
– Квіти. І ще запросив у театр
– Театр? Та ну, я б уже давно нудьгувала в такому шлюбі… Де емоції, де пристрасть? Мені треба, щоб було, знаєш… як у кіно! – і Наталка демонстративно зітхала, кидаючи погляд у вікно.
Одного разу Оксана запросила її в гості.
– Це Павло сам вибирав колір кухні. Я хотіла бежевий, а він наполягав на зеленому. І, знаєш, мені тепер навіть подобається, – з посмішкою показувала кухню.
Наталка озирнулась і сказала:
– Та, нічого особливого. Ти бачила, який дизайн зараз у блогерів? У тебе якось… по-простому.
І знову та сама усмішка – м’яка, але холодна.
Оксана спершу не зважала. Думала: ну подруга трохи заздрить, але ж ми такі близькі. Потім почала помічати, що після кожної зустрічі з Наталкою їй стає сумно, якось пусто. Начебто нічого не сталося, але ніби забрали душевний спокій.
Одного вечора Павло промовив:
– Чому ти дозволяєш їй знецінювати тебе? Вона щоразу це робить, але ти її знову кличеш. Навіщо?
Оксана здригнулася. Їй було боляче це визнавати.
– Бо вона моя подруга. Єдина, ще зі школи.
— Але хіба це дружба? Ти приходиш сумна після кожної зустрічі. Це схоже на змагання, де ти не хочеш грати, але вона – дуже навіть.
Переломним моментом стало народження Оксанчиної донечки – Марійки.
Наталка прийшла з подарунком – дешевим плюшевим ведмедиком.
– Гарна дитинка. Хоча трохи схожа на тебе, а не на Павла, шкода… – і знову єхидно посміхнулась.
– Це найбільше щастя, яке я мала, – відповіла Оксана твердо. І в той момент щось у ній клацнуло.
Вперше вона побачила в Наталці не подругу, а людину, яка більше не приносить радості. І яка не здатна порадіти за неї щиро.
Вони віддалилися. Оксана перестала дзвонити, не відповідала на саркастичні повідомлення на кшталт: «Ну що, мама, як там твої безсонні ночі?» чи «Вийшла з декрету? Чи ну що, наварила вже борщу своєму коханому?»
Замість того вона почала дружити з Ірою – сусідкою по будинку. Іра не ставила під сумнів її вибір. Не знецінювала. Не змагалася. Просто була поруч.
Одного дня Наталка таки подзвонила.
– Оксано, ти чого? Я ж завжди була тобі як сестра. Щось не так?
– Не так, і уже давно. Просто я раніше не хотіла цього бачити. Ти не подруга. Ти людина, яка бачить у мені лише дзеркало своїх невдач. Я не винна в тому, що в тебе щось не склалося. Але я більше не дозволю собі втрачати радість через чиюсь заздрість.
Настала тиша. Потім коротке:
– То все, так?
– Так. Але дякую. Завдяки тобі я навчилася цінувати справжнє.
Минуло кілька років. У Оксани народився син. Вона виглядала щасливою, впевненою. У її домі було більше світла. І не тому, що змінили штори, а тому, що в її житті більше не було тіні, яка крала сонце.
Іноді Наталка залишала коментарі під її фото: «Ну, нічого, як для тебе», або «Змінилася ти…». Але Оксана більше не реагувала. Вона навчилася: не вся давня дружба є справжньою. Деколи дружба – це звичка. А справжні подруги – це ті, хто несуть світло, а не забирають його.
Не всі, хто довго поруч, – справжні друзі. Іноді «подруга» – це просто людина, яка бачить твоє світло і боїться, що воно затьмарить її. Дружба не має бути боротьбою. Вона – про підтримку, щирість і тепло. І якщо хтось із роками забирає в тебе радість – може, час сказати «досить».