Олег зачинив дверцята холодильника з такою силою, що вміст полиць усередині затремтів. Один із магнітів, що прикрашали його поверхню, з глухим стуком упав на підлогу.
Олена стояла навпроти, бліда, з міцно стиснутими кулаками.
– Ну що, полегшало? – видихнула вона, різко піднявши підборіддя.
– Ти мене просто дістала, – голос Олега зірвався, хоча він щосили намагався говорити тихіше. – Яке це життя? Ні радості, ні перспектив.
– Тобто знову я винна? – Олена розсміялася, але її сміх звучав гірко. – Звісно, у нас усе не так, як у твоїх мріях.
Олег хотів щось відповісти, але лише махнув рукою. Відкрив пляшку мінералки, зробив ковток і поставив її на стіл.
– Олеже, не мовчи, – голос Олени тремтів. – Скажи хоч раз прямо, у чому справа?
– Що тут говорити? Якби… та хіба ти зрозумієш? Мені все це набридло.
Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного. Нарешті Олена глибоко вдихнула і пішла у ванну. Олег опустився на диван. З-за дверей долинав шум води: Олена, напевно, увімкнула кран, щоб заглушити сльози. Але Олег зловив себе на думці, що йому вже все одно.
Олег і Олена одружилися три роки тому. Жили вони у квартирі Олени, яку та отримала від батьків. Ті, вийшовши на пенсію, перебралися в заміський будинок, а міське житло оформили на доньку. Квартира була просторою, але з простеньким ремонтом, а меблі – мало не з радянських часів.
Спочатку Олег був задоволений: усе-таки квартира майже в центрі міста, недалеко від роботи, район пристойний. Але через півроку побут почав його дратувати. Олені було затишно в її сімейній фортеці зі звичними коричневими шпалерами і бабусиним буфетом. Олегу ж усе здавалося занадто буденним.
– Олено, ну поясни, – він знову і знову заводив одну й ту саму розмову. – Тобі не хочеться поміняти цей страшний жовтий лінолеум? Або шпалери переклеїти? Зробити все сучасно, стильно?
– Олеже, у нас зараз немає зайвих грошей на капітальний ремонт, – відповідала вона, намагаючись говорити м’яко. – Звісно, я б хотіла все змінити, але давай поки що почекаємо на премію або накопичимо.
– Чекати?! Ось і все твоє життя – чекати, терпіти.
Олег часто згадував, як познайомився з Оленою. Вона була скромною студенткою, але її блакитні очі та добра усмішка підкорили його. Він казав друзям: “Бачу в ній бутон квітки – ось розкриється, і всі ахнуть”.
А тепер він ніби розчарувався: “Не розкрилася вона, а засохла на корені”, – думав він, дивлячись, як Олена протирає пил із тендітних маминих ваз, годує сметаною підібране з вулиці кошеня або поправляє рамки з дитячими фото на стінах.
Але Олена не відчувала себе “сірою мишею”: вона просто жила так, як вважала правильним. Її радували дрібниці – нова серветка, тихий вечір із книжкою, чашка чаю з м’ятою, тепле світло настільної лампи. Олег же бачив у цьому застій.
Однак розлучатися, незважаючи на постійні претензії, він не хотів – у глибині душі його тримала думка, що інакше доведеться з’їжджати зі зручної квартири до своїх батьків, а з ними він вічно не ладнав.
Тим паче що мати, Тамара Іллівна, у будь-якій сварці схильна була ставати на бік невістки.
– Синку, ти не правий, – частенько повторювала вона. – Олена в тебе чудова дівчина, розумниця. Живете в її квартирі… от і радій.
– Мамо, звідки тобі знати? – бурчав Олег. – Що ти взагалі в цьому житті розумієш? Застрягла, як і Оленка, у своєму кам’яному столітті.
Тамара Іллівна зітхала: син давно віддалився. Батько, Ігор Сергійович, знаючи характер Олега, говорив лише:
– Та нехай сам розбирається, Тамаро, не лізь ти до нього.
А водночас Олег приходив додому і дедалі більше злився: “Олена як тінь, як сіра миша, та ще й прив’язала мене цією квартирою”, – твердив він собі. У черговий скандал він крикнув:
– Я ж бачив колись у тобі красиву квітку! А що тепер? Живу із замерзлим бутоном…
Олена тоді заплакала вперше за багато місяців.
І ось того спекотного дня – того самого, з якого все почалося, – вони вперше всерйоз заговорили про розлучення. Олег стояв біля вікна і дивився, як сусіди в будинку навпроти розкладають речі на балконі.
– Олено, я втомився, – тихо промовив він, продовжуючи дивитися в скло.
– Ти втомився… від чого? – вона намагалася говорити рівно.
– Від цього життя, від наших нескінченних сварок. Ти замкнулася у своїх каструлях і серветках. Думаєш, я хочу ось так безцільно коротати роки?
Олена з хвилину мовчала, потім взяла пакет зі сміттям і вийшла в передпокій. Олег почув, як грюкнули двері. Він сподівався, що вона повернеться за кілька хвилин, можливо, порозуміється. Але Олена зникла на півгодини, повернулася вже більш спокійна.
– Знаєш, – промовила вона, спираючись на стіну, – напевно, тобі справді краще побути на самоті. Переїжджай.
– Ні вже, – різко відповів Олег, ніби його зачепили за живе. – Я не збираюся йти зі свого будинку.
– Олеже, це не твій дім. Це квартира моїх батьків, – Олена гірко усміхнулася. – Давай будемо чесними: у нас нічого не виходить. Час це визнати.
Він не знайшов, що відповісти, тому ретирувався в кімнату і сів за ноутбук. Але думка не давала йому спокою: “А куди я піду? До батьків… із ними й так стосунки натягнуті”.
Сварка зависла в повітрі, і в наступні дні все повторювалося: вони сперечалися через дрібниці, а в основі кожного конфлікту лежало одне й те саме – байдужість до дружини, яку він вважав “сірою мишею”, змішана зі страхом залишитися без даху над головою.
Усе дійшло до межі: Олег остаточно розлютився і сам подав на розлучення. “Це я вирішую, а не вона, – вперто бурмотів він. – Зрештою, у мене є батьки, є куди піти”.
Він зібрав речі і поїхав до Тамари Іллівни та Ігоря Сергійовича, хоча й без особливого ентузіазму. Олена на розлучення погодилася спокійно.
Заяви в РАЦС – і незабаром вони офіційно перестали бути чоловіком і дружиною.
Минуло три роки. Олег весь цей час жив у батьків. Спочатку він думав, що “ось відпочину кілька місяців і повернуся до нормального життя: орендую квартиру, знайду нову дівчину, яка розділятиме мої ідеали”.
Але загруз, як у болоті. З роботою все було безрадісно: грошей вистачало тільки на скромні задоволення. Та й перспективи якось не вимальовувалися. Батьки бурчали, що синові вже за тридцять, а він усе ще сидить на їхній шиї.
І ось одного разу, холодного весняного вечора, Олег повертався після зустрічі з другом. Йшов він повз маленьке затишне кафе, де у вітрині яскраво горіли світильники. Олег вирішив заглянути погрітися. Але, підійшовши ближче, раптом завмер: біля входу стояла Олена. Та сама Олена, яку він залишив три роки тому в її квартирі.
Але це вже була інша жінка: впевнена постава, акуратна зачіска, строгий, але елегантний одяг і спокійний погляд. У руках – ключі від машини. Судячи з марки, недешевої.
“Оце так…” – подумав Олег і сам не помітив, як підійшов до неї.
– Олено? – гукнув він.
Вона обернулася, впізнала його не одразу, але одразу ж усміхнулася. Олег помітив, що посмішка не та, що колись – боязка і збентежена, а по-справжньому спокійна і впевнена в собі.
– Привіт, Олеже, – вимовила вона. – Рада тебе бачити! Як ти?
– Та нормально… – він поправив шарф, відчуваючи якусь розгубленість. – Бачу, у тебе все добре.
– Скажімо так, я тепер живу так, як завжди мріяла, – Олена відповіла без тіні пафосу.
– Ось як… – Олег зковтнув, намагаючись проковтнути разом із клубочком у горлі й заздрість, що зростає. -… Ну ти молодець. Працюєш там само?
– Ні, я змінила сферу. Відкрила свою студію флористики. Спочатку боялася, але… – тут вона посміхнулася. – Знайшлася людина, яка мене підтримала.
– Хто це? – слова самі зірвалися в нього з губ.
Перш ніж Олена встигла відповісти, з дверей кафе з’явився високий чоловік у пальто. Він підійшов до Олени й обійняв її за плечі:
– Кохана, там столик звільнився, підемо?
Олена обернулася до Олега, представила чоловіка:
– Це Вадим, знайомся. Вадиме, це Олег, – вона посміхнулася чоловікові, зворушена його турботою. – Загалом, Олеже, я була рада тебе побачити. Я… сподіваюся, у тебе теж усе буде добре.
Олег кивнув, відчуваючи, як усередині закипає буря. Дивлячись на Вадима, він раптом ясно усвідомив: Олена – зовсім інша, не та “сіра миша”, якою він її вважав. Вона розкрилася, як та квітка, що він сам же описував, але тільки не з ним, а з кимось іншим.
– Олено… – він хотів сказати щось на кшталт “вибач мені”, але всі слова застрягли в горлі. – Радий за тебе, справді.
– Дякую, Олеже, – відповіла вона тихо, але впевнено. – Бережи себе.
Вадим усміхнувся Олегові, злегка кивнув, і вони зникли за скляними дверима кафе. Олег відчув, як холодний вітер буквально пронизує його наскрізь. Він на мить заплющив очі і згадав: “Живу із замерзлим бутоном…” – це він свого часу грубо кинув Олені. А тепер ось бутон розквітнув, а він сам залишився за дверима, в прямому і переносному сенсі.
Через великі вікна кафе було видно, як Олена і Вадим спілкуються про щось, сміються. Він дивився на їхню жестикуляцію, щирі посмішки і ловив себе на думці, що весь вечір у нього вже зіпсований.
І не тільки вечір – відчуття порожнечі в душі наростало. Колись і він міг стати для Олени джерелом упевненості, заохотити її до змін, підтримати в прагненнях. Але сам обрав зовсім інше.
Олег, опустивши голову, відійшов від кафе. Напевно, якби він зараз побачив сам себе, то зрозумів би, що позеленів – від заздрості, від досади і, можливо, від болісного почуття втраченої можливості