Оля з синами повернулася додому. Жінка зайшла в квартиру, в коридорі її зустрів чоловік Андрій з похмурим обличчям. – Щось сталося? – захвилювалася Оля. – Поки що ні, – крижаним тоном відповів чоловік. – Йдіть дивитися мультики, – Оля спровадила дітей до спальні, включила телевізор і повернулася на кухню. Чоловіки мовчки сидів на стільці, чекаючи на неї. – Ну що таке? – стривожено спитала Оля. – Розповідай! – Як ти могла так вчинити зі мною!? – раптом вигукнув чоловік. – Вчинити як? Ти про що? – Ольга здивовано дивилася на Андрія, не розуміючи, що відбувається
– Оля! Як можна?!
Невдоволений вигук чоловіка, аж схвилював Ольгу, а вона думала, що готова до його обурень! Тільки ось у Андрія накопичилися претензії, та й сама Оля надто стала нервовою останнім часом. Не могла спокійно реагувати.
Не дивно – адже кожне боязке прохання до чоловіка про гроші, навіть якщо це були гроші на найнеобхіднішому на кшталт продукти чи одяг для дітей, закінчувалося сваркою.
Вона могла розуміти Андрія – він працював як заведений, добрав додаткову роботу навіть навіть, просиджуючи перед комп’ютером не рідко навіть у суботу, а то й неділю. Однак його як затребуваному дизайнеру непогано заплатили, і сім’я не потребувала. Проте чим далі, тим більше Андрій обурювався. І, здається, сьогодні розмова про гроші вкотре могла перейти у сварку.
– Андрію, але я ж… – несміливо намагалася заперечити Оля.
– Що “Андрію”!? – вигукнув чоловік у відповідь. – Що?! Я працюю не покладаючи рук! А все йде як у чорну дірку!
– Так діти ж…
– На дітей дають без запитань, – сказав чоловік. – А на свої хотілки будь добра сама і заробляй.
– Та як?! – сплеснула руками Оля. – А з дітьми хто…
– А діти з ранку до вечора у садочку, – зупинив її чоловік. – Цілком могла б і влаштуватися кудись, щоб на дрібниці вистачало. Навіть ти з твоєю майже відсутньою освітою хочеш би секретаркою візьмуть. Все! Розмова завершена.
І, підтверджуючи останні сказані слова, Андрій пішов до свого кабінету – колишньої вітальні, яку довелося виділити чоловікові, щоб він міг спокійно працювати вдома, поки діти голосують у спальні та дитячій. Оля залишилася на кухні, ковтаючи сльози.
“Навить тебе”!.. Ось, значить, якого чоловіка про її думку… Ну гаразд! вона йому ще покаже.
Всерйоз Андрій говорив чи ні, але за три дні Оля справді влаштувалася на роботу. На посаду, яку називають “офіс-менеджер”, а по суті, тією самою секретаркою.
Фірма, де вона мала працювати, займала офіс у великому бізнес-центрі, нещодавно побудованому в сусідньому районі, і до роботи Оля легко могла дістатися за п’ять хвилин. Вона встигла вранці відвести дітей у садок, а ввечері – забрати їх до того, як вихователька починає обурюватися.
Робота несподівано Олі сподобалась. Так, заплатили більше ніж скромно – зарплата виявилася майже такою, як у касі в супермаркеті біля будинку, зате не потрібно було цілий день тягнути ящики, перебувати на ногах і контактувати з проблемними покупцями.
Оля спіймала себе на думці, що їй приємно стежити за порядком в офісі, спілкуватися з колегами – здебільшого такими молодими заміжними жінками, відмовитися від прохання початкового рівня.
Колектив на роботі несподівано підібрався дуже добрий. Попередня дівчина, яка працювала на посаді Олі, звільнялася зі сльозами, і то лише тому, що вийшла заміж за іноземця і їхала до нього. І Оля дуже намагалася стати її гідною наступницею.
Виходило не все, але в цілому зі всіма обов’язками вона справлялася, колеги допомагали порадою, і навіть початок хвалило старанну нову співробітницю.
Однак вдома не все було так гладко. Здалося б, Андрій мав зрадити, що дружина більше не проситиме у нього гроші “на хотілки”. І в перші пару днів він дійсно притих, поблажливо посміхаючись у відповідь на захоплення дружини з приводу нової роботи. Однак до кінця тижня чоловік став дедалі похмурішим.
Коли в п’ятницю Оля, забравши дітей із садка, повернулася додому, Андрій зустрів її з похмурим обличчям.
– Щось сталося? – захвилювалася Оля, квапливо роздягаючи дітей і вішаючи куртки в шафу.
– Поки що ні, – крижаним тоном відповів чоловік.
– Так, давайте руки мити і можна дивитися мультики, – Оля швидко спровадила дітей до спальні, включила телевізор і повернулася на кухню. Чоловіки мовчки сидів на стільці, чекаючи на неї.
– Ну що таке? – стривожено спитала Оля. – Розповідай! Що на роботі?
– На роботі все чудово, – так само холодно завершився Андрій. – Бачу, і в тебе також.
– Так, непогано, – обережно відповіла Оля. – Справляюсь. Зарплату, до речі, незабаром дадуть. Ти задоволений?
– А про будинок ти зовсім забула? – не зважаючи на її останнє запитання, поцікавився Андрій.
– В якому сенсі? – не зрозуміла Оля.
– Я приходжу – по кутах пил, в холодильнику пусто, – почав перераховувати чоловік. – Ти дітей із садка привела – погодувати не забула?
– Ми дорогою зайшли до їдальні, – знизала плечима Оля. – Ну, біля садка якраз, ми ж туди влітку ходили, пам’ятаєш? Смачно та недорогого.
– Ну, чудово, – не здавався чоловік. – А я?
– А ти що? – Оля знизила плечима.
– Мені їсти не потрібно? – не вгамовувався Андрій.
– Так зайди та купи, – Оля спокійно налила в чайник води та клацнула кнопкою. – Або в їдальню б заглянув теж. Від мене ти чого чекаєш?
– Гарячої вечори! – вигукнув Андрій.
– Ні, – Оля похитала головою. – Я після роботи хатньою робітницею не наймалася. Ти хотів, щоб мене обидва заробили? Чудово, домігся. Я влаштовувалася в офіс. Але вибач, тепер без гарячих вечорів.
Андрій почервонів. Привід був рот, ніби намагаючись щось сказати, але слова так і залишилися невимовними. Оля посміхнулася куточком рота, відвертаючись до хлібниці, щоб узяти печиво.
“За що боролися, на те й напоролися”, – просилося на язик, але вона стрималася.
– Так, і з прибиранням допоможи мені завтра, – сказала Оля, наливаючи чай. – Я втомилася за тиждень, сама не впораюся. Проте бачиш, грошей більше в тебе не прошу.
Андрій мовчки відкривав рота. Заперечення явно не було – дружина говорила у справі.
– Гаразд, – нарешті сказав він. – Я був не правий. Я… не подумав, що ти й так, по суті, працюєш тільки вдома. Працюєш мамою та господаркою. І в тебе це чудово виходить.
– “Навити у мене”, так? – Не втрималася Оля, щоб не підчепити чоловіка.
Андрій скрипнув зубами, але тільки мовчки зітхнув.
— Кидай ти її, цю роботу, — нарешті сказав він. – Мої зарплати на всіх вистачить. Більше не обурюватимуся, чесно.
– Я подумаю, – сказала Оля. І, сховавшись за чашкою з чаєм, швидко посміхнулася.