Про те, що Юрко любить Катерину, знали всі в селі. Від старих бабусь на лавочках до молодиць на ринку – усі були певні: весілля буде, бо ж так гарно вони разом виглядали. Тому новина про те, що Юрій бере за дружину Юльку, доньку місцевих багатіїв, була наче грім серед ясного неба.
– Ти чула? – шепотілися жінки біля магазину. – Юрко ж до Юльки сватів заслав!
– Та не може бути! Він же на Великдень у Катерини сватався, її батьки гостей приймали!
– А бач, яке діло… гроші, може, тут не останнє слово сказали.
Село гуло, наче вулик. Усі лише те й робили, що гадали, як це могло статися. Ще весни не минуло, а вже Юрко веде іншу до шлюбу.
Катерина, почувши про це, мовчки зібрала речі й виїхала з села. Їй було несила дивитися в очі людям, чути співчутливі зітхання чи насмішкуваті погляди. Матері суворо наказала:
– Мам, не смій нічого розповідати про нього. Нічого. Я не хочу знати.
Так і жили: мати писала короткі листи про город та врожай, а про Юрка – ні слова.
А тим часом у селі всі знали, що Юля з юності сохла за Юрком. Він був найкрасивішим хлопцем у всій окрузі: високий, з карими очима, веселий. За ним дівчата мало не табунами бігали, але він дивився лише на Катрусю.
– Не розумію, що він у ній знайшов, – бурчала Юля подругам. – Ні багатства, ні розкоші, проста дівчина.
Але в її серці давно визрів план: будь-що відбити Юрка.
Одного вечора на дні народження свого двоюрідного брата вона знала, що буде і він. Хлопці весело гуляли, співали пісень, чарки лилися одна за одною. Юля вичекала момент і з’явилася під кінець.
– Хлопці, давайте вип’ємо ще за здоров’я іменинника! – сміялася вона, старанно підливаючи Юркові.
Він, не помічаючи нічого, пив, як і всі. А Юля стежила, щоб його келих був завжди повний.
Зранку Юрко прокинувся в її хаті. Голова гуділа, пам’ять зрадливо мовчала. А Юля світилася від радості: план спрацював.
За місяць вона гордо оголосила, що чекає дитину. І Юркові не залишалося нічого іншого, як іти сватати Юльку.
Весілля зіграли пишне: музики, столи ломилися від страв, гості співали до ранку. Тільки один Юрко не міг посміхнутися щиро. Катрусі в очі він боявся глянути, бо що сказати?
Катерина, не витримавши сорому, зникла з села.
А Юля після весілля раптом повідомила:
– Я втратила дитину… через хвилювання, через весільну метушню…
Юрко мовчки стиснув губи. Він знав: назад дороги нема.
Так минули роки. Прожили вони разом п’ятнадцять літ, та дітей так і не мали. Юля з кожним роком ставала все похмурішою. Вона ходила до церкви, ставила свічки, шепотіла молитви:
– Боже, дай нам дитину… я знаю, за що мене караєш…
Але даремно. Юрко жінку свою так і не полюбив. Вона йому була чужою. А от Катерину він не забув ніколи. Тільки зустрічей не шукав, бо знав: не пробачить вона.
Одного разу доля розпорядилася інакше. Юрій працював постачальником, його відправили на ділову зустріч до іншої фірми. Він зайшов до кабінету й… завмер. Перед ним стояла вона. Катерина.
– Добрий день, – тихо сказала вона, ніби й не впізнала одразу.
– Катруся… – тільки й видав він.
Руки його затремтіли. Вони сіли за стіл, обговорили справи, але Юрій не чув жодного слова – тільки дивився на неї, таку стриману, дорослу, і водночас ту саму.
Після підписання угоди він наважився:
– Може, вип’ємо кави? Поруч кав’ярня…
Катерина вагалася, але погодилася.
У кав’ярні вони сиділи довго. Спогади нахлинули, наче хвиля. Катерина відчувала: серце її досі все пам’ятає.
– Я не переставала думати про тебе, – призналася вона тихо. – Але простити не можу…
– Знаю, – зітхнув він. – Я сам собі не можу пробачити. Але вдруге втратити тебе – не витримаю.
Повернувшись додому, Юрко довго мовчав. Дивився на Юлю, яка поралась на кухні, і розумів: вони прожили пів життя, але любові там так і не було. Лише злість, докори та тінь минулого.
– Юлю, – сказав він нарешті, – я йду.
Вона підняла очі. У них не було сліз, тільки втома.
– Іди, Юрію. Я давно знала, що так буде. Насильно милою не будеш.
Він вийшов за поріг, відчуваючи дивне полегшення.
Катерина зустріла його без слів. В її очах було все – і біль, і образа, і та любов, яка не вмерла попри роки.
Юля ж залишилася сама. Вона зрозуміла нарешті: долю не обдуриш. І якщо двоє суджені одне одному, то жодні хитрощі, жодні підступи не розлучать їх назавжди