Мій чоловік кинув мене у мій день народження, коли мені виповнилося сорок чотири роки. Кинув заради молодої коханки, і не знайшов для цього кращого моменту, ніж моє особисте свято.
Так би мовити, подарунок — так подарунок…
А рік потому, на моє сорок п’ятиріччя, я знову побачила його на порозі нашої квартири.
Я ледь стримувалася, щоб не підстрибнути від щастя — Славко, мій коханий колишній чоловік, вирішив повернутися до мене! Я не могла стримати сліз.
Однак не хочу нікого вводити в оману. Я плакала не від щастя. Я плакала від радості, що нарешті зможу йому помститися.
Я не планувала відзначати свій ювілей у великій компанії.
Зрештою, сорок п’ять років для жінки — це досить особливий момент у житті.
Мені хотілося зустріти цей день із книгою в руках, зручно розташувавшись на дивані з келихом ігристого. Попри теплу сонячну осінню погоду, я почувалася недобре.
Сльози мимоволі наверталися на очі.
«Я не розумію, — думала я. — Я повинна бути щасливою. Адже це те, чого я хотіла, чи не так? Тиша, спокій і умиротворення!» — я похмуро глянула на свого кота.
— Будь ласка, Віро, — сказала я собі й поставила на столик біля дивана пляшку дорогого ігристого. — Пий, адже це твоє свято, — я налила напій в красивий келих, який купила собі в подарунок разом з іншими покупками для мого особливого дня, піднесла келих до рота й вдихнула його аромат.
Так, іноді треба купувати собі такі речі, просто щоб відчути повноту життя…
Приємне тепло розлилося по моєму тілу, але навіть це не принесло мені полегшення.
Я була самотня, зла й озлоблена. І за всім цим стояв мій… не приведи Господи… чоловік. Я подивилася у вікно, де світило сонце й ласкавий вітерець перебирав золоте листя, і поринула у свої думки.
Це було рівно рік тому. У мій сорок четвертий день народження.
Можна подумати, що це свого роду іронія, адже саме в ці роки ми повинні максимально насолоджуватися життям — ми ще зовсім не старі, але вже вільні й фізично, і матеріально.
Проте для мене цей день народження був найгіршим з усіх. Саме цього дня мій шлюб офіційно розпався. Насправді він повільно згасав, але я цього не бачила, не помічала.
А ось мій чоловік, навпаки, зігрівав своє спрагле кохання серце в ліжку своєї молодої помічниці.
Під час святкової вечері на честь мого дня народження він розповів мені, що вже два роки веде подвійне життя.
Він намагався зобразити благородство, кажучи, що завжди любитиме мене, але в душі він ще молодий, і його душа жадає нових і свіжих почуттів…
Що зі мною він почувається птахом у клітці, і гостро відчуває свій вік… Я не могла цього слухати.
Я не намагалася його зупинити. Рятувати тут було нічого. Він зруйнував усе наше життя, шлюб і взаємну довіру. Мені було боляче.
Але я вирішила не вислуховувати подробиці його роману, не збиралася його утримувати. Не було сенсу щось йому доводити — я знала, що це не спрацює.
Мій коханий чоловік був так захоплений почуттями до молодої коханки, що навіть не подумав, як мені в цей момент.
Хоча моє серце стискалося в грудях, я без заперечень погодилася на розлучення.
На щастя, мій чоловік, охоплений романтичними почуттями, пішов до своєї Лоліти з однією валізою в руках — окрилений новим життям і тим, що я не створювала йому жодних проблем.
А я тим часом стала збирати себе по шматочках, шукати якусь опору в житті, яка допомогла б мені знову стати на ноги.
Я не була оригінальною — мене врятувала робота. Я завантажилася замовленнями, мене не лякали жодні терміни, я працювала понаднормово, бо не хотіла повертатися до порожньої квартири.
Я також завела собі кота, який складав мені компанію ночами та у рідкісні вихідні.
Я сказала собі, що мені не потрібна жалість ні від кого. Єдине, що має значення — це я, робота, гроші та Мурчик — мій кіт.
З роздумів мене вивів телефонний дзвінок.
На екрані з’явився невідомий номер, і з деяким здивуванням я взяла слухавку й відповіла на дзвінок незнайомого абонента.
— Алло?
— Привіт! Це я, Славко. Мені здається, у тебе домофон не працює. Відкрий, я стою за дверима вже десять хвилин.
Я кинула слухавку й, трохи приголомшена таким поворотом подій, побігла до дверей. І справді — Славік, мій колишній чоловік, стояв прямо на моєму порозі.
— Ну, нарешті! Я думав, що ніколи не додзвонюся до тебе, — пролунав голос з-за величезного букета червоних троянд. — З днем народження, люба, це для тебе!
— Ну, дякую, навіщо так багато?… Не треба було… — відповіла я в замішанні. — Проходь, я нікого не чекала, не накривала стіл… Але, може, вип’єш чаю? У мене є торт…
— Звичайно, із задоволенням, — відповів він. — Чесно кажучи, я сподівався, що ти запросиш мене до столу.
Я не знаю, звідки взялася його впевненість.
Мені було дивно бачити, як чоловік, який багато років жив зі мною поруч, з яким я ділила ліжко, і який потім розбив мені серце, сидить на моїй кухні, ніби нічого не сталося.
Я закип’ятила чайник, заварила чай і розрізала торт.
Поставила перед гостем чашку й тарілку. Весь цей час ми з ним не промовили жодного слова.
— Будь ласка, — сказала я. — Ось твій чай. Можеш тепер пояснити мені, що привело тебе сюди? Ми не бачилися з моменту розлучення, а ти приїжджаєш сюди, ніби це твій дім, ніби нічого не сталося…
Мої слова, сповнені гіркоти й прихованого докору, відскакували від нього, наче від стіни.
Жодні натяки до нього не дійшли.
— Ну, а чому б і ні? — сказав він, відкушуючи торт. — Навіщо мені втрачати можливість привітати свою кохану колишню дружину з днем народження? Особливо в таку круглу дату? Я не такий вже й дурень! — сказав він і ніяково хихикнув.
Його самовдоволене обличчя було для мене, як червона ганчірка для бика.
Мені довелося вибачитися й вийти до ванної, бо я відчувала, що ось-ось вибухну.
Я подивилася на своє відображення, кілька разів глибоко вдихнула, щоб опанувати себе, підфарбувала губи.
Ні! Мене не вдасться вивести з рівноваги!
Я не доставлю йому такого задоволення.
Він увійшов до лігва лева й не вийде звідси неушкодженим. Я повернулася на кухню.
— Знаєш, Віро, — сказав він, набивши рота тортом. — Я нещодавно зустрів у місті твою матір. Ми поговорили, згадали старі добрі часи. Вона сказала, що в тебе справи не дуже добре йдуть…
«Ну, мамо! — подумала я. — Все сподівається, що Славік до мене повернеться! Треба провести з нею виховну бесіду!»
Потім знизала плечима:
— Не знаю, про що вона. У мене все чудово. У мене хороша робота, і на зарплату я теж не можу поскаржитися, — я так добре брехала, що майже переконала себе.
— Не зрозумій мене неправильно, але ти, здається, схудла з того часу, як ми розлучилися. Твоє волосся потьмяніло, і форми стали менш пишними. А ти ж пам’ятаєш, як я любив твої пишні форми…
— Добре, добре. Це все вигадки. Я почуваюся чудово. Ти чогось хочеш від мене чи прийшов мене ображати?
— Та що ти, Вірочко! Я кажу все це від щирого серця. Я турбуюся про тебе.
— Цікаво, з чого це ти раптом про мене затурбувався? І що думає з цього приводу твоя нова подруга, га? Вона взагалі знає, що ти сидиш тут і несеш всяку нісенітницю?
Або, може, це вона послала тебе попсувати нерви колишній дружині? — я відчувала, що в мене відмовляють гальма, і що ще трохи — і ніщо не завадить мені викинути цього дурня з моєї квартири.
— Ні, Алла нічого не знає. До того ж, я думаю, їй вже все одно… — сумно сказав він. — Я пішов від неї. Я зрозумів, що ця жінка не для мене.
— Справді? Оце так новина! Гарна, молода, освічена дівчина — не та жінка, яка тобі потрібна? Щось ти темниш…
— Добре, добре. Не свердли мені мозок. Це вона мене кинула… Вона зустріла на фітнесі, в спортзалі, якогось хлопця, який… як вона висловилася, справжній мужик.
— Мені шкода… — чемно сказала я.
Насправді мені анітрохи його не було шкода.
Його вигляд побитого собаки наповнив моє серце радістю.
Поки він нив про те, як йому зараз важко, я відчувала, що ось-ось вибухну від ейфорії.
Я не втрималася й витягла з нього всю цю жалісливу історію.
— Знаєш, Віро. З Аллою все було не так, як із тобою. Можливо, в ліжку вона була гарячою, але вдень вона була холодна як лід. Як тільки я переїхав до неї, я пізнав усі тяготи життя з підлітком, — драматично повідав мені колишній чоловік.
– Вона не давала мені того зрілого кохання, яке давала ти. Я сумував за тобою щодня з того часу, як переїхав, Віро. Сьогодні я знаю, що це була помилка… — він опустив голову.
Я обійняла його, зобразивши співчуття, за яким ховалася усмішка торжества.
З кожною миттю рана в моєму серці від його зради затягувалася.
— Я не знаю, що сказати, Славо. Тобі, напевно, важко.
— Так, мені зараз нелегко, — промовив він. — Дуже. Я сумую за жіночим теплом і домашнім вогнищем. Ось чому я прийшов. Знаєш, я ніколи по-справжньому не переставав любити тебе. Наше розлучення і… всі ці події змусили мене все це усвідомити.
Якби ти дала мені другий шанс, я обіцяю, що в нас почалося б зовсім інше життя! — він так пильно подивився мені в очі, що мені стало не по собі.
Він благав, вибачався, запевняв мене, що завжди любив тільки мене. А я?
Я відчувала дивовижний спокій, який межував із байдужістю.
Я знала, що не зможу знову прийняти у своє серце людину, яка одного разу зрадила мене, чиї скарги й одкровення викликають у мене нудоту.
Якщо в такому віці хочеш розважитися з дівчиною, тобі доведеться за все заплатити. Винятків немає.
Я чудово знаю, що він прийшов сюди не заради мене, а заради свого благополуччя й затишку.
Напевно, моя мама наговорила йому всякої нісенітниці, і він відчув можливість повернутися до згорьованої розлученої жінки. Ні, мій дорогий! На жаль, наша пригода добігла кінця.
Я співчутливо обійняла його, потихеньку підштовхуючи до виходу.
— Славо, — сказала я найпроникливішим голосом. — Я тебе так розумію… Вже кому як не мені знати, як це боляче, коли тебе викидають зі свого життя, як старі зношені капці…
Але ти тримайся, це ще не катастрофа. Тобі всього лише п’ятдесят три… На світі ще багато молодих дурних жінок, які мріють затягнути до свого ліжка старого лисіючого хлопця з радикулітом…
Мій колишній чоловік глянув із недовірою, не розуміючи, чи я сміюся, чи говорю серйозно.
— Тримайся, любий, — промовила тим часом я, подаючи йому куртку й відчиняючи вхідні двері.
– Ти ще не вийшов у тираж! Ти обов’язково ще зустрінеш своє кохання! — завершила я свою тираду й захлопнула двері прямо перед його носом.
Кожен має вчитися на власних помилках.