– Степане, де гроші? Ти ж пенсію отримав, поштарка казала, що все тобі в руки віддала? – Марія не могла повірити, що від пенсії чоловіка не залишилося нічого, а попереду свято, і треба було за щось готуватися до нього.
Степан нічого не сказав, лише похилив голову. Він знав, що Марія не одобрить його план, тому вирішив до кінця не зізнаватися, а коли вона вже побачить, то нехай сама вирішує як реагувати
Малий Миколка прокинувся на світанку, ще до того, як сонце заглянуло у вікна. У дворі вже копирсався дідусь Степан, у старому солом’яному капелюсі, з вусами, що тремтіли від кожного його сміху. Біля нього стояв старий зелений велосипед, ще з дзвоником, який дзеленькав, наче коза на вокзалі.
– Дідусю, ми сьогодні будемо вже готуватися до Зелених свят? – запитав Миколка, витираючи сон з очей.
– Авжеж, онучку. Треба хату прикрасити, а ще віночки з м’яти сплести. Але спершу – до лугу. Квіти самі себе не принесуть, – підморгнув дід і засовав гайковим ключем.
Велосипед був трохи за великий для Миколки, але той навчився вправно сидіти на рамі, поки дідусь тримав кермо. Від села до лугу – трохи більше кілометра, по стежці, обсадженій акаціями. Дідусь сам змайстрував кошик, який чіплявся ззаду — саме для таких поїздок.
– Ти дивись там – не їдь у саму гущу. Комарі покусають, – буркотів дід, але в очах його світилася усмішка.
Миколка летів стежкою, мов вітер. Поле зустрічало його вибухом запахів: м’ята, чебрець, ромашка, конюшина – все цвіло й шелестіло. Він збирав зелень поволі, уважно, з обережністю, ніби кожна квіточка була таємним скарбом. Потім лежав у траві й слухав, як жужмлять бджоли, як десь далеко мукає корова, і як тихенько шумить небо.
Вдома кипіла робота, бабуся поралася на кухні, а дідусь у дворі, бо ж традиція така: на Зелені свята все має бути до ладу, а ще, треба, щоб в домі було повно зелені, води й запаху життя. Цю справу з озелененням довірили малому Миколці, який з радістю осідлав незручний і великий для нього велосипед і поїхав по зелені віти.
Але по дорозі таки не справився з керуванням, упав, і велосипед уже привіз додому, бо той перестав їхати.
От дідусь і не витримав, узяв ті гроші, які йому поштарка принесла, сів в рейсовий автобус і поїхав в райцентр. А повернувся через дві години з новеньким велосипедом, на який витратив всі свої заощадження, які в нього були. Але ж онук значно дорожчий за гроші.
Коли малий Микола побачив новий велосипед, він не чувся від радості, стрибав, дякував, цілував діда. І відразу сів на велосипед, щоб випробувати обновку.
– Діду, я ще за м’ятою зганяю, – каже.
Степан посміхнувся, ось воно, тихе людське щастя. В хаті пахло випічкою і липою, все було готове до свята.
Вони разом прикрашали хату – вставляли гілки липи у вікна, у двері клали м’яту, а над іконами – вінки. Увечері, коли поверталися сусіди з лугу, дідусь грав на гармошці, а Миколка танцював, босий, у пилюці, так, що аж курява стелилася над землею, мов дим над річкою.
Ті спогади залишилися в Миколки на все життя – теплі, мов бабусина ковдра, і надійні, як новий велосипед від дідуся.
Минуло багато років.
У тому ж селі, в тій же хаті, вже господарював сивочолий Микола. Тепер він сам лагодив старенький велосипед. Його внук, Семенко, стрибав довкола, як колись він сам.
– Дідусю, можна я сьогодні сам поїду в поле? – спитав хлопчик, тримаючи кошика.
– Можна, синку, тільки не заблудись. І пам’ятай – м’яту не рви з коренем. Вона ж ростиме і на наступний рік, – тихо нагадав Микола.
Він провів очима малого, що їхав тими ж стежками, що колись і він сам. І таке тепло розлилося в грудях… Аж захотілося взяти гармонь.
– Анно, – звернувся він до своєї дружини. – Малому треба новий велосипед, виріс він вже з цього.
– Якщо треба – то купим, – посміхнулася бабуся і сіла коло Миколи.
У хаті знову пахло м’ятою, зіллям, щастям і дитинством.
Зелені свята приходили щороку. Але для Миколи вони залишалися не датою в календарі, а станом душі – спогадом про діда, про велосипед, про зелень і про дитинство.