Світлана штовхнула двері квартири плечем – руки були зайняті пакетами із супермаркету. Андрій сидів за комп’ютером у вітальні, навіть не обернувся.
– Привіт, – кинула вона.
– Привіт.
Поставила пакети на кухні, скинула туфлі, почепила пальто у шафу. Сумку залишила на підлозі у коридорі- як завжди. В душ хотілося неймовірно. День був довгий, клієнти примхливі, у метро спека.
Гаряча вода змивала втому. Світлана заплющила очі, підставила обличчя під струмені. Добре. Вдома. Можна розслабитись.
Вийшла з ванної в халаті, пройшла до коридору за телефоном – забула взяти з собою. Застигла.
Сумка стояла не так, як вона її лишила. Точно не так. Вона завжди ставила її ручками до стіни, а зараз навпаки. І блискавка… Світлана пам’ятала, що застебнула до кінця. А зараз розстебнута сантиметрів на п’ять.
– Андрію!
– Що?
– Ти чіпав мою сумку?
Він вийшов із кімнати. Обличчя спокійне, навіть здивоване.
– Ні. А що?
– Вона відкрита. І стоїть інакше.
– Ти, мабуть, сама погано застебнула. Поспішала ж.
Світлана дивилася на нього. Секунда, дві, три. Він не відводив погляду. Але щось… щось було не так. Занадто спокійний. Занадто готова відповідь.
– Точно не чіпав?
– Світлано, що за допит? Сказав – ні.
Вона кивнула головою. Взяла сумку, пройшла на кухню. Висипала вміст на стіл. Гаманець, косметичка, ключі, пачка серветок, чеки з магазину.
Монети була в кишені гаманця, а тепер у самій сумці. Розсипані по дну.
Світлана стояла та дивилася на ці монети. Руки тремтіли. Не від агресії – від чогось іншого. Від розуміння, що її особистий простір порушено. Що хтось – найближча людина – копирсалася у її речах.
– Ти вечерятимеш? – Андрій зазирнув у кухню.
– Буду.
– Я зварю пасту?
– Давай.
Він дістав каструлю, налив воду. Рухався спокійно, звично. Ніби нічого не сталося.
Три дні Світлана спостерігала. Залишала сумку у коридорі, запам’ятовувала, як лежать речі. Вранці перевіряла. Начебто все на місці. Може, правда здалося?
У четвер не знайшла квитанцію із банку. Точно пам’ятала – поклала до гаманця. Спеціально, щоби не загубити. Потрібна була для звіту про відрядження.
– Андрію, ти не бачив квитанцію? Біла така з банку?
– Ні. Ти десь загубила, мабуть.
– Вона в гаманці була.
– Отже, випала, коли діставала гроші.
Логічно. Але Світлана знала – не випала. Хтось узяв. Навіщо?
Увечері Андрій пішов у спортзал. Світлана залишилася сама. Довго боролася із собою, потім не витримала. Пішла до столу.
Верхня шухляда замкнена. Дивно – раніше не замикав. Друга відкрита. Папір, ручки, флешки. Третя…
У третій шухляді лежала папка. Звичайна канцелярська папка. Світлана відчинила.
Роздруківки. Її маршрути із навігатора телефону. За останні два тижні. Будинок – робота – магазин – фітнес – будинок. І один маршрут обведений червоним. Поїздка до подруги минулої суботи.
Світлана сіла на підлогу. У вухах шуміло. Він стежив. Відстежував її пересування. Роздрукував. Вивчав.
Двері гримнули. Андрій повернувся.
– Світлано? Ти де?
Вона не відповіла. Сиділа на підлозі біля столу з папкою в руках.
– Що ти робиш? – Він застиг у дверях.
– Це що? – Вона підняла роздруківки.
Андрій помовчав. Потім підійшов, сів на диван.
– Я хвилювався.
– Хвилювався?
– Ти стала якась… відсторонена. Затримуєшся на роботі. Минулої суботи сказала, що до мами поїхала, а поїхала до Ольги.
– Я передумала. Маю право?
– Маєш. Але чому не сказала?
– Тому що це моя справа! Андрію, ти стежиш за мною! Риєшся в сумці! Перевіряєш маршрути!
– Я не стежу. Я просто… перевіряю. Зараз стільки всього відбувається. Люди зраджують, обманюють…
– І ти вирішив, що я обманюю?
– Ні! Просто… Просто хотів переконатись.
Світлана встала. Ноги ледве тримали.
– Це не турбота, Андрію. Це контроль. Дивний контроль.
– Не драматизуй. Я маю право знати де моя дівчина.
– Ні. Не маєш. Не так. Не збираючи інформацію за моєю спиною.
Він також підвівся. Обличчя потемніло.
– А може, є причина, чому я почав підозрювати? Ти стала потайливою. Вічно у телефоні. Пароль змінила.
– Я змінила пароль, тому що це мій телефон!
– Раніше не приховувала!
– Раніше ти не давав приводу!
Вони стояли один навпроти одного. Два роки стосунків. Плани на майбутнє. Спільна квартира. І ось – прірва.
Світлана намагалася жити як раніше. Готувала вечері, дивилася з Андрієм фільми, кохала. Але всередині все змінилося.
Вона почала ховати телефон. Видаляти листування. Стирати історію браузера. Не тому, що було що приховувати, бо знала: він перевірить.
Андрій вдавав, що все гаразд. Але Світлана бачила – він спостерігає. Відзначає, в скільки прийшла. З яким настроєм. Про що говорила телефоном.
У відрядження у Львів вона поїхала з полегшенням. Три дні без цього погляду у спину. Без відчуття, що за кожним кроком стежать.
Увечері в готелі ввімкнула диктофон – хотіла наговорити ідеї для нових турів. Поклала на тумбочку, пішла у душ. Телефон залишила поряд із диктофоном.
Повернулася – три пропущених від Андрія. Передзвонила.
– Де ти була? Я вже почав хвилюватися.
– У душі.
– А. Як доїхала?
– Нормально. Втомилася тільки.
– Що робитимеш?
– Посплю. Завтра рано вставати.
– Гаразд. Кохаю.
– І я тебе.
Поклала слухавку, хотіла вимкнути диктофон і застигла. Запис йшов. Сорок хвилин. Значить, записалася вся розмова.
Вранці, доки їхала на зустріч, вирішила послухати – раптом ідеї вчора наговорила і забула. Увімкнула.
Спочатку шум води. Потім дзвінок телефону. І…
Голос Андрій. Але не їй дзвонить. Номер набирає.
“Оля? Привіт, це Андрій. Так, Світлани. Вибач, що турбую… Ні, все гаразд. Просто хотів запитати… У суботу вона точно до тебе приїжджала? А о котрій? А поїхала коли? Ні-ні, нічого такого. Просто… а з ким ви були? Тільки вдвох?”
Світлана зупинила запис. Руки тремтіли так, що ледве втримала телефон.
Він дзвонив її подрузі. Випитував. Перевіряв.
Додому Світлана повернулася у неділю увечері. Андрій зустрів у коридорі.
– Як з’їздила?
– Продуктивно.
– Втомилася?
– Так.
Вона пройшла до спальні, поставила сумку. Сіла на ліжко. Андрій став у дверях.
– Світлано, щось трапилося?
Вона підвела голову. Дивилася прямо.
– Ти хочеш знати, де я була? З ким? Що робила?
– Ти ж розповідала…
– Ні. Ти хочеш знати правду? Всю правду?
Він напружився.
– Якщо є що сказати…
– Є. Я була там, де почувалася вільною. Я робила те, що хотіла. І знаєш, з ким? Із самою собою. Бо з тобою я навіть дихаю під наглядом.
– Що за нісенітниця?
– Ти дзвонив до Ольги.
Андрій змінився на обличчі.
– Звідки ти…
– Не має значення. Ти дзвонив моїй подрузі і випитував, де я була. Це нормально?
– Я просто…
– Не продовжуй. Я чула все. Кожне слово.
Він ступив до неї. Світлана підвелася, відступила до вікна.
– Ти сама винна! Якби ти не поводилася як… ніби тобі є що приховувати!
– Мені не було що приховувати. Але тепер є. Знаєш, що? Моє життя. Бо ти зруйнував довіру. Не ревнощами, Андрію. А коперсанням у моїх речах без дозволу. Своїм обманом.
– Я не обманював!
– “Я не чіпав твою сумку”. “Я не бачив квитанцію”. “Я просто хвилююся”. Все це обман.
Він стояв червоний, думав, що сказати.
– Якщо ти не зраджуєш, чому боїшся перевірок?
Світлана стомлено похитала головою.
– Я не боюся. Мені неприємно. Розумієш різницю?
Пішла тієї ж ночі. Взяла тільки сумку – ту саму, з якої все почалося. Телефон, банківські картки, ключі від машини.
Андрій не намагався утримати. Стояв у коридорі, дивився, як вона вдягається.
– Куди ти?
– Не твоя справа.
– Світлано, не йди. Давай поговоримо.
– Ми вже поговорили.
Вийшла. Спустилася сходами. Сіла у машину. Завела мотор.
Куди їхати – не знала. Зупинилася біля першого готелю, що трапився. Зняла номер на ніч.
Лягла на чуже ліжко в одязі. Дивилася в стелю. Усередині – порожнеча. Не важко навіть. Просто порожньо.
Телефон завібрував. Повідомлення від Андрія. Не читала.
Вранці знайшла квартиру через агенцію. Однокімнатна на околиці. Дорого, але своя. Де ніхто не копатиметься в її речах.
За речами повернулася за тиждень. Андрія не було – спеціально обрала час, коли він на роботі. Зібрала одяг, книги, документи. Залишила ключі на столі.
На холодильнику висів листок. Його почерк: “Пробач. Я люблю тебе”.
Світлана зім’яла записку, кинула в сміття.
Минув місяць. Нова квартира поступово ставала своєю. Світлана купила квіти, почепила штори, розклала речі на місця.
Сумка стояла у коридорі на полиці. Відкрита. Тому що нема кому ритися. Нема кому перевіряти. Нема кому обманювати, що “просто хвилюється”.
Увечері надійшло повідомлення від Андрія. Перше за два тижні – до того вона блокувала всі його спроби зв’язатися.
“Я все ще думаю, що ти була не до кінця чесна. Але готовий пробачити. Повертайся”.
Світлана прочитала. Перечитала. Усміхнулася.
Вибачити. Її. За те, що не давала копатися у своєму житті.
Видалила повідомлення. Видалила номер. Видалила два роки стосунків.
Налила собі ігристого, сіла біля вікна. Місто мерехтіло вогнями. Десь там Андрій сидить і чекає на відповідь. Впевнений, що вона повернеться. Що пробачить. Що погодиться жити під ковпаком.
Світлана зробила ковток. Ігристе було терпким, з легкою гіркуватістю. Як свобода.
Її сумка стояла на полиці. Відкрита. Ніхто не чіпав блискавку. Не копався у гаманці. Не перевіряв чеки.
І це було найкраще почуття на світі.