– Аліно, вставай. Час їхати, – Петро обережно доторкнувся до плеча жінки.
– Куди? – здивовано подивилася вона на свого молодого чоловіка, протираючи очі.
– До мами.
– А-а-а…
– Забула, чи що? – усміхнувся Петро. – Ми ж тільки вчора про це говорили.
– Ну забула, з ким не буває. Просто не звикла в так рано вставати.
Аліна відкинула ковдру вбік, сіла на край ліжка і солодко потягнулася.
– Слухай, може краще твоя мама до нас приїде? У кафе її зводимо?
– Ні, Аліно. Я вже пообіцяв, що ми приїдемо. Заразом й допоможемо по господарству. А то важко їй самій.
Щоправда, була ще одна причина.
Мама вже давно цікавилася, чи не збирається син одружитися. У 30 років – саме час.
Навіть запитувала, чи не допомогти з пошуком нареченої. Петро до останнього зберігав інтригу, але врешті-решт зізнався, що вже познайомився з гарною дівчиною, і справа йде до весілля… Тож допомагати не потрібно – сам справляється.
– Синку, як же так виходить?
– Що, мамо?
– Ну ти півроку зустрічаєшся з дівчиною, справа до весілля йде, а знайомити мене зі своєю нареченою ти коли будеш? – говорила телефоном мама. – Або що, не хочеш?
– Мамо, що за дурниці?
– Що є, те й кажу.
– Ну взагалі ти маєш рацію, звісно. Наступних вихідних приїду до тебе разом з Аліною. – Тільки на кілька днів, тому що в мене роботи тут багато.
– А дівчина твоя працює?
– Ось приїдемо, все розповім.
Коли Петро повідомив Аліні про своє рішення поїхати до мами, їй це відразу не сподобалося. “На вихідних у село?! Ти забув, що в мене в суботу манікюр?”.
– Аліно, ну доведеться перенести.
Жінка невдоволено фиркнула.
– Просто мама права: ми вже півроку зустрічаємося з тобою, а вона нічого не знає про це.
Загалом, з горем навпіл, але Петру вдалося вмовити свою жінку поїхати з ним у село. Хоча на її обличчі було написано, що краще б на манікюр пішла.
*****
Їхали майже дві години, і всю дорогу Аліна залипала в телефоні, де гортала новинну стрічку в соцмережах, дивилася короткі відеоролики і писала коментарі.
– Аліно, та кинь ти свій телефон! – усміхаючись, говорив Петро. – Дивись, яка краса навколо.
А навколо справді було на що подивитися. Очі розбігалися в різні боки.
Але Аліну більше цікавило не реальне життя, а віртуальне, а Петро ніяк не міг зрозуміти, як можна залишатися байдужим до такої краси.
Коли вони приїхали, мама вже стояла біля хвіртки, усміхалася і махала рукою.
– Привіт, синку! Який ти великий став! – говорила Олена Олегівна, не приховуючи того, що дуже пишається своїм Петром.
– Мамо, ну який я великий? – засміявся Петро. – Яким був півроку тому, таким і залишився.
– Ти з матір’ю не сперечайся! – жартівливо погрозила вона йому пальцем. – Якщо кажу, що великий, значить так воно і є… Краще познайом мене зі своєю прекрасною супутницею.
Петро представив Аліну мамі, після чого вони всі разом пішли в дім, де вже давно був накритий стіл.
Щоправда, дорогою до хати трапилася одна непередбачувана обставина: з кущів вискочив великий волохатий звір і…
…голосно гарчачи, кинувся на Петра.
Звір був таким величезним, що запросто зумів повалити міцного чоловіка на землю.
– А-а-а-а! – з жахом закричала Аліна, закриваючи обличчя руками.
Олена Олегівна здивовано подивилася на наречену сина і ледве стрималася, щоб не розсміятися.
Тим часом величезний пес почав облизувати свого господаря, якого не бачив цілих півроку.
– Барні! Друже! Як же я радий тебе бачити, – усміхався Петро, обіймаючи пса.
– Скучив він за тобою, – сказала мама.
– Та я теж за ним сумував. Аліно, ти не хочеш із Барні познайомитися? Не бійся, він не вкусить.
Але Аліна категорично відмовилася наближатися до собаки ближче, ніж на метр.
Утім, пес теж не горів бажанням знайомитися з незнайомкою: чи то відчував, що ця жінка забере хазяїна назавжди до міста, чи то вона йому просто не сподобалася…
*****
– Ну розказуйте, діти любі, як поживаєте, коли весілля буде? – запитала мама, розглядаючи Аліну.
Молода жінка, безумовно, була красива, доглянута, видно, що не з бідної сім’ї. От тільки щось не давало Олені Олегівні спокою. Неспокійно на душі було.
– Мамо, весілля справа витратна. Тому спочатку мені треба грошей зібрати.
– Тобі? А як же… – Олена Олегівна перевела погляд на жінку, яка в той момент щось захоплено читала у своєму смартфоні.
– Ну Аліна поки що не працює, – сказав Петро пошепки. – Не може поки що знайти роботу.
– У місті й не може знайти роботу?
– Ну хочеться ж, щоб зарплата хороша була, і колектив дружний. А такої роботи поки знайти не виходить. Та ти не переживай, ми не бідуємо. Нам вистачає і тих грошей, що я заробляю. Просто весілля планується з розмахом, а потім ще й медовий місяць за кордоном, ось і треба грошей зібрати.
Що найбільше вразило Олену Олегівну, то це те, що Аліна й вухом не повела, поки вони з сином обговорювали “робочі моменти”. Ніби зовсім їй це нецікаво.
– Синку, можна тебе на хвилиночку, – сказала мама і потягла Петра в сусідню кімнату.
Петро здивовано подивився на матір, коли вона схопила його за руку, але відмовити їй не посмів. Сказав Аліні, що вони зараз повернуться, і встав з-за столу.
– Синку, ти впевнений, що це саме та жінка, яка тобі потрібна? – почала розмову Олена Олегівна.
– Ну так. Ми кохаємо одне одного. А в чому проблема, мамо? Аліна тобі не сподобалася?
– Ну як сказати… Дівчина вона, звісно, видатна. Усе при ній. Але от усередині в неї порожньо. Душі немає зовсім. Сидить за столом і в телефон свій дивиться. Це як узагалі?
– Вона просто соромиться…
– Ох, синку. Прошу тебе, подумай добре. Не поспішай ти з цим весіллям. Чує моє серце, що ще проявить вона себе у всій красі. А одружишся, потім лікті будеш кусати.
– Мамо, все буде добре. Ти краще скажи, чим по господарству тобі допомогти?
Цілий день Петро носився по ділянці то з відрами, то з граблями і лопатою, потім викорчовував пні, які давно обіцяв матері прибрати з очей геть. Олена Олегівна теж склавши руки не сиділа: прибрала зі столу, помила посуд, вносила підживлення.
Тільки Аліна “на правах гості” лежала в гамаку і залипала в телефоні.
– Аліно, може досить у телефоні “сидіти”? Допоможи мамі на городі.
– Петро, ти чого?
– А що не так?!
– У мене ж манікюр. А наступний запис тільки через тиждень. Як я потім буду з брудними нігтями ходити?
– А рукавички на що?
Аліна скривила обличчя.
– Ну може, по дому якусь роботу зроби! Матері ж допомогти треба.
– Ну добре…
Аліна насилу вибралася з гамака і попрямувала в бік будинку.
“Ну ось, тепер мама побачить, що Аліна ніяка не нахлібниця, теж уміє працювати”.
Петро полегшено видихнув і продовжив боротися з черговим пнем.
Коли ж він на хвилинку зайшов до хати, щоб попити води, то побачив Аліну, яка лежала на ліжку з телефоном у руках. А поруч лежала постільна білизна.
– Аліно!
– Ну що?
– Я ж попросив тебе… Ну чого ти цілий день із цим телефоном ходиш? Невже так складно просто взяти й застелити ліжко, на якому ми будемо спати?
– Знаєш, Петро, я не домробітниця. І в село поїхала не працювати, а з мамою твоєю знайомитися. Тож вибач…
– Знайомитися… Так ти навіть за столом майже жодного слова не сказала. Тільки їла і в телефоні сиділа.
– Ну не сердься, Петрику, просто нудно мені тут… Розумієш? Я дівчинка міська, мені розваг хочеться.
У будинок зайшла Олена Олегівна.
Те, що вона побачила, їй не сподобалося, проте виду вона не подала. Сказала тільки, що готуватиме вечерю і пішла на кухню, де одразу загриміла каструлями. Нарочито голосно.
Петро допоміг матері почистити картоплю, нашаткував капусту для салату, а потім пішов подихати повітрям.
Такої дивної поведінки від Аліни він зовсім не очікував, і йому було соромно перед матір’ю.
– Барні! Барні, до мене!
Петро озирнувся на всі боки, але пса ніде не було. Зате він почув його гавкіт на сусідній ділянці.
“Що він там забув, цікаво? Там же вже років три не живе ніхто…”.
Підійшовши до паркану, Петро побачив жінку в інвалідному візку, яка намагалася заїхати на пагорб, але щось не давало їй це зробити. Барні стояв позаду і штовхав візок. Але теж безрезультатно. Побачивши господаря, пес голосно загавкав.
– Доброго дня, у вас усе гаразд? – запитав Петро молоду жінку, думаючи про те, звідки вона тут взялася взагалі.
– Та щось не дуже, – усміхнулася дівчина. – Колесо застрягло, не можу з місця зрушити.
– Зачекайте, зараз допоможу! – крикнув Петро і спритно переліз через паркан.
Він оглянув колесо, звільнив його від сталевого дроту, що стирчав із землі, після чого схопив ручки візка і допоміг жінці забратися на пагорб.
– Ой, дякую вам величезне!
– Та нема за що, – усміхнувся Петро. – А ви тут живете? Просто раніше цей будинок стояв порожній.
Жінка кивнула і розповіла, що півроку тому купила цей будинок і тепер вона тут господиня.
– А я просто собаку свого шукав. А Барні, виявляється, у вас на ділянці тут гуляє. Не переживайте, я сьогодні ж проведу з ним профілактичну бесіду. Нема чого по чужих ділянках шастати…
– Вибачте, вас як звати? – запитала дівчина.
– Петро.
– А мене Оля. Дуже приємно познайомитися. А собаку сварити не треба, він мені, навпаки, допомагає.
– Допомагає? Чим? – здивувався Петро.
– Каміння приносить, – усміхнулася Оля. – Ось дивіться, – вона відкинула край ганчірки, яка лежала на колінах, і Петро побачив там купу каміння.
– А навіщо вам?
– Клумби роблю, ділянку облагороджую. Я раніше ландшафтним дизайнером працювала. Тому й переїхала з міста жити в село, щоб було чим зайнятися.
Тільки зараз Петро звернув увагу на акуратні клумби вздовж паркану – навіть не вірилося, що дівчина сама їх зробила. Красиві дуже… Аж дух захоплює.
– Ви така молодець!
Петро був під враженням. От уже ніяк він не очікував, що жінка на інвалідному візку на таке здатна.
– Дякую… – Оля зніяковіла і щоки її раптом почервоніли.
– Ну я піду? Барні, до мене!
– Добре. Ще раз дякую.
Після вечері, коли Аліна мовчки пішла в кімнату, Петро запитав у матері про Олю.
– Ой, ти знаєш, така гарненька дівчина. Культурна, вихована добре, працьовита. Не пощастило їй тільки в житті. В аварію потрапила і тепер не може ходити.
– Так, сумно… А ти бачила, які вона клумби робить? Сама, без чиєїсь допомоги…
– Бачила, звісно! Кажу ж, працьовита дівчина, не те, що деякі, – Олена Олегівна важко зітхнула, подивившись у бік кімнати, де була Аліна. – Вона і мені обіцяла такі зробити.
Усю ніч Оля не виходила в Петра з голови. Було в ній щось таке…
Наступного дня зранку Петро забрався на дах будинку, щоб поміняти три листи шиферу, і звідти крадькома підглядав за сусідкою.
Дуже сподобалася йому ця молода жінка.
Навіть не красою, хоча вона, безсумнівно, була вродливою, а своєю завзятістю і бажанням жити.
Барні теж бігав по сусідській ділянці й допомагав Олі тягати каміння для квіткових клумб. А вона пригощала його за це чимось смачненьким.
“Так, Барні точно не пропаде, якщо раптом один залишиться. Знає, як знайти підхід до людей”.
Потім Петро подивився на гамак, у якому лежала Аліна зі смартфоном, і йому чомусь стало огидно. Людина в інвалідному візку працює, не покладаючи рук, а вона лежить, як цариця…
Мама кілька разів просила її про щось, але Аліна відповідала, що підвернула ногу, коли ходила до туалету, тому не може ходити…
“Ага, як же! – бачив я, як вона не може ходити. Нахабно бреше і не червоніє. І що я в ній знайшов? Може, права мама, не треба поки що поспішати з весіллям?”.
Спустившись із даху, Петро пішов прямо до сусідки і запропонував їй свою допомогу з облаштування.
Вона довго відмовлялася, але потім погодилася. Тим паче що деякі камені були дуже важкими і підняти їх із землі вона не могла. Олена Олегівна все це бачила і в глибині душі раділа, хоча й розуміла, що…
…навряд чи син захоче пов’язувати своє життя з дівчиною-інвалідом. “Ну хоча б дружити будуть”.
Хоча якщо чесно, вона була б не проти, якби саме Оля стала нареченою сина, а не це от не зрозумій що.
– Петро, ти чого мене одну залишив? – голосно сказала Аліна, коли підійшла до паркану.
– Сусідці допомагаю, – буркнув у відповідь Петро.
– Сама впорається. А я хочу вже додому. Немає більше сил тут перебувати, нудно. Ти ж обіцяв, що ми ввечері сьогодні поїдемо.
– А вас тут ніхто й не тримає, – сказала Олена Олегівна. Ця дівиця вже почала виводити її з себе.
– А вас ніхто й не питає, – не залишилася в боргу Аліна, зиркнув на Олену Олегівну.
У цей момент терпець Петра увірвався, і він, перебравшись через паркан, схопив Аліну за руку і потягнув її в будинок. Такого ставлення ні до себе, ні до своєї матері він не потерпить.
Вони лаялися хвилин двадцять, потім Петро схопив телефон і викликав таксі.
– Це вони через мене сваряться, так? – запитала Оля в Олени Олегівни. – Просто якби я знала… Загалом, я сама якось тут упораюся.
– Ні, що ти… Просто людина така, – мама стривожено дивилася в бік будинку, звідки долинали крики.
За дві години Петро посадив Аліну в таксі й відправив додому. Та навіть вибачення не попросила. Сіла в машину і поїхала в місто, як ні в чому не бувало.
“Що ж, вона свій вибір зробила”.
– Синку, я думала, ти теж поїдеш, у тебе ж робота там. Хіба ні?
– Мамо, робота почекає.
Петро подивився в бік сусідської ділянки, потім набрав повітря побільше і сказав:
– Мамо, можна я в тебе ще на тиждень залишуся? – усміхнувся Петро. – Просто Олі треба з клумбами допомогти.
Мама була не проти.
Навпаки, дуже зраділа і побігла на кухню готувати вечерю. Щось їй підказувало, що сьогодні в їхньому домі будуть гості.