– Що?!! – Віка не вірила власним вухам, – ти при своєму розумі? Свій медовий місяць ми маємо провести у тебе в селі?!! Та ще й на картоплі?!! Ми ж на турбазу збиралися! Ти що забув?
Вона кипіла, як самовар. А її молодий чоловік Костя дивився винними очима.
– Ну, Віка, сонечко, допомогти треба батькам. Батько ногу зламав так не вчасно, впав з драбини. А мати з бабусею самі не впораються з двадцятьма сотками.
– О, Господи! – Віка округлила очі й з досадою ляснула по колінах, – двадцять соток! Навіщо стільки на…, – вона мовчки порахувала, – на п’ять людей?
– Ну чому на п’ять? А ми з тобою? Вже семеро. А господарство – свині, кури, корова… Усі люблять узимку картоплю. Ну, а нам м’ясо перепадає, овочі, хіба не так? Адже приємно, коли свої продукти є… Адже зима попереду.
Віка, охоловши, згадала, що минулої осені та взимку його батьки мішками постачали їх картоплею та овочами. А також м’ясом і яйцями…
Вони ще тільки дружили, жили в одному гуртожитку, але в різних кімнатах, а привозили продукти й для неї – нареченої Кості.
Вона болісно застогнала:
– Ну я не проти допомогти… Але все ж таки не в медовий місяць, га? А ми такі плани будували! Гроші накопичували… Може, іншим разом допоможемо?
– Але ж саме зараз потрібна допомога, як ніколи… – зітхнув Костя. День – рік годує!
Вікторії було прикро до сліз. Але перед очима раптом постало добре обличчя її свекрухи Надії Василівни та свекра Анатолія Григоровича.
Вони приїжджали до них у студентський гуртожиток перед Новим роком із цілими мішками гостинців.
Ну прям справжні Дід Мороз та Снігуронька. Ну, як їм не допомогти? Віка стримала непрохані сльози й квапливо кивнула:
– Так, напевно, ти маєш рацію, коханий… Ну а що? Хай буде такий медовий місяць – на картоплі! Зате оригінально.
Вона спробувала приховати сарказм, що проривався, і їй це вдалося, тому що Костя відразу ж підбадьорився, сів поруч, обійняв молоду дружину і зашепотів гаряче їй на вушко:
– Дякую, кохана, ми ще з’їздимо, які наші роки? Ось накопичимо ще грошенят і рвонемо на новорічних канікулах на лижну базу в Карпати.
– Освоїмо гірські лижі. Це ж набагато крутіше, ніж осінній відпочинок на базі. Та й що ми там робитимемо зараз – гриби збирати та солити? Купатися вже пізно.
– Ну так, картопля крутіша за гриби!
Вікторії раптом стало смішно, вона пирснула, і наступної хвилини вони вже обоє реготали – молодо, задерикувато, весело. Як у них завжди було – від будь-якого швидкого жарту народжувалися нестримні веселощі.
Костя захоплено схопився з місця:
– Знаєш, а наше село анітрохи не гірше за всякі там… бази відпочинку. Ти його ще не бачила до ладу, була тільки взимку.
– А влітку – зовсім інші фарби, інший настрій. Та й картоплю я люблю копати, особливо за хорошої погоди. Навіть із цього заходу можна зробити справжнє свято.
– Свято? – Фиркнула Віка, – жартуєш?
Вона жалісно подивилася на коханого: бідненький, адже нічого солодшого за моркву не бачив… у цьому селі.
– Зовсім не жартую, – палко відгукнувся Костя. – Просто треба підійти вміючи, та й з особливим настроєм.
Він пустотливо підморгнув дружині.
– Я тебе навчу.
Віка лише зітхнула і посміхнулася у відповідь. Вона знала одне, що їхній медовий місяць, хоч як розпинався її коханий чоловік, був безповоротно зіпсований.
Але… треба змиритися і просто пережити цей тиждень, як стихійне лихо, перетерпіти. Заради Костянтина. І його рідні.
Вона глянула на чоловіка, і тепла хвиля розлилася по всьому тілу: все ж таки їй дуже пощастило – найкращий хлопець дістався їй у чоловіки!
Ну і що… що сільський? Зате добрий та дбайливий. А це найголовніше… І ще життєрадісний. Він у всьому знайде гарне. З ним не скучиш.
Наступного дня вони сіли в переповнений рейсовий автобус і більш як дві години трусилися бездоріжжям. Приїхали брудні, стомлені…
Але зустрічали їх, як найдорожчих гостей. Молодші сестрички Кості, Даша та Катя, одразу ж повисли на шиї обох. Віку це приємно здивувало.
Коли вона приїжджала до них взимку, вони ніяковіли, трималися осторонь. І дівчина ловила лише їхні зацікавлені погляди. А на весіллі їй було не до них.
Зате вони обидві з радісними криками кинулися їй в обійми. Віка мало не розплакалася, розчулившись, притискаючи до себе їхні тендітні фігурки.
– А ти тепер наша сестричка? – захоплено шепотіла шестирічна Даша, заглядаючи їй у вічі.
– Ну, я ж тобі говорила, – закочувала очі десятирічна Катя, – звичайно, сестра. Найстарша. От, безглузда, правда, Віка?
Віка щасливо сміялася у відповідь:
– Ну, звісно, сестра! Найстарша!
І цілувала їх у рум’яні щічки. Вони радісно жмурились у відповідь і теж тяглися губами до її щоки.
– Урааа! – радісно верещала Даша, – а ходімо, я тобі кошеня покажу, наша Димка вчора привела…
І потягла її за руку.
– Ну куди ти її потягла? – Ласкаво усміхалася бабуся Ліда і теж прийняла дівчину в обійми, – дай сестричці відпочити з дороги, поїсти …
– Так! – скрикнула Даша і заплескала у долоні, – ми там стіл накрили. Я салат робила…
– А я бутерброди, – вставила Катя й обсмикнула сестру суворим голосом, – Дар’я, не крутись, від тебе одна метушня.
Вона явно наслідувала бабусю.
Сестри потягли Віку в зал, де стояв великий круглий стіл, що ломився від частування. Свекор сидів на чолі столу, винно розводячи руками:
– Ти вже, вибач, дочко, не можу вас зустріти, як годиться…
– Ну що ви, – вигукнула Віка, – не хвилюйтесь. Ух, ти! – її очі пробіглися по столу, – ви ніби царську сім’ю зустрічаєте!
– Краще! – Усміхнулася свекруха, ласкаво її обіймаючи, – свою родину, рідну … Нехай ще маленьку, але таку бажану…
І розплакавшись, додала:
– Дякую тобі, Віка, що приїхала, відгукнулася на нашу біду. Ти навіть не уявляєш, як це важливо для нас.
– Ну, що ви… – Віка зніяковіла, вона була готова провалитися крізь землю від сорому, що ще вчора категорично не хотіла сюди їхати. Зате вона почувала себе такою щасливою, як ніколи раніше.
Після царської вечері на них чекала лазня. І це стало справжнім одкровенням. За своє життя Віка лише один раз милась у лазні, громадській. І цей досвід їй зовсім не сподобався.
Зате зараз, удвох із коханим чоловіком, напарившись у запашній парній і напившись ароматного трав’яного чаю, вона почувала себе нагорі блаженства.
– Господи, Костю, – примружившись від задоволення, зітхала вона, – хто б мені сказав, що лазня дарує такі емоції та відчуття, ну просто чарівні… нізащо б не повірила! Моє тіло стало просто невагомим. Я ніби літаю в небесах.
– А я казав, – усміхався Костя, витираючи піт, що стікав по обличчю, і потягуючи квасок, – що тобі у нас сподобається. Наступного ранку молодят розбудила якась метушня біля дверей.
– Хто там? – Злякано запитала Віка, прокинувшись, і глибше закутавшись в ковдру.
Костя теж розплющив очі й став спросоння їх терти.
– Заходьте, – крикнув він.
Двері відразу розчинилися і на порозі з’явилися усміхнені сестрички з тацею в руках.
– Спите ще? – Діловито поцікавилася Даша, – сплюхи, а ми вам вже сніданок принесли!
Вона перша увійшла до кімнати й поставила їм прямо на ліжко тацю з сирниками та бутербродами з домашньою бужениною.
Поруч стояли вази з домашньою сметанкою та ароматним полуничним варенням.
Слідом підійшла Катя і поставила тацю з витонченим прозорим чайничком, у якому виблискувала бурштинова рідина, і два гарні порцелянові кухлі з волошками.
Прикрашала тацю страва з рум’яними яблучками з власного саду.
– Смачного! – поважно сказали сестрички й хитро посміхнулися.
– Ух ти! Ось це сервіс! – Прошепотіла ошелешена Віка, – дякую! Мені ще ніхто не приносив сніданок у ліжко. А запах який! З глузду з’їхати! Оце смакота!
Вона захоплено потягла носом і потерла руки, розглядаючи частування. Костя сяяв. Йому було приємно, що сестрички влаштували їм такий сюрприз. Звичайно, з бабусиною та маминою допомогою.
– На здоров’я! – хихикнули Даша з Катею, переглянулись і одразу випарувалися.
Після сніданку все сімейство зібралося у дворі – з жартами, примовками. Наче й не на роботу зовсім збиралися, а на якусь розважальну вечірку.
Тільки одяг був не бальний – робочий, але чистий. Віку теж одягли, як годиться. Сестри крутилися поруч, тримаючи в руках невеликі п’ятилітрові цебра.
– Мамо, а картоплю будемо на полі пекти? – Поцікавилася Катя, і очі її засяяли.
– Ну, звичайно, як без цього! – Усміхнулася мама, – у нас же свято врожаю сьогодні. День нашої годувальниці – картоплі.
– Як чудово! – радісно застрибала Даша, – тільки цур, мою картоплю будемо пекти! Я виберу найкрасивішу! І смачну!
– Ну, зрозуміло, ти у нас головний фахівець у цій справі.
Дівчата знову повисли на руках у Віки. Вона обійняла їх, відчуваючи, як тане від ніжності. Добре, що має дві руки, всім вистачить. Хоча…
Вона озирнулася на Костю. А він підійшов ззаду і теж обійняв. Вона спіймала лагідну усмішку бабусі й теж усміхнулася у відповідь. Боже, як добре! Вік би так стояла, не рухаючись…
– Доброго ранку! – пролунали раптом чиїсь голоси. Усі здивовано обернулися. У хвіртку увійшли троє молодих хлопців.
– А ми до вас на допомогу! – заявили вони. – Учора на зборах колективу ми вирішили допомогти вам зі збиранням картоплі. Знаємо, що Григорович ногу понівечив, ось прийшли помагати.
– От дякую вам! – Засяяла бабуся, – чоловічі руки нам сьогодні дуже знадобляться.
Картопляне поле розташовувалося в них відразу за городами. Далі був ліс. Ласкаве серпневе сонечко вже не припікало, як у середині літа, а м’яко зігрівало. Було дуже зручно.
Комарі хоч і літали, але їх було вже не так багато. Працювали дружно, весело. Постійно лунав сміх, жарти. Дівчата влаштували веселе змагання – хто швидше наповнить чергове відро.
Висипали картоплю на просушування тут же, на полі. Згодом хлопці розпалили багаття і почали запікати картоплю.
– Ой, як я вже зголодніла, виявляється, – посміхнулася Віка, почувши приємний запах багаття й аромат печеної картоплі.
Незабаром їх покликали до імпровізованого «столу» – просто на траві розстелили велике покривало, і бабуся з мамою накрили галявину.
Виклали великі шматки домашнього хліба, пучки зеленої цибулі та кропу, огірочки малосольні, варені яйця, котлетки, тоненько нарізане солоне сало, та царицю дня – печену картоплю!
Вікторії здалося, що смачніша за цей обід вона ще не куштувала у своєму житті. Чи це просто звірячий апетит розігрався після виконаної роботи? Чи на свіжому повітрі все здавалося неймовірно смачним?
Сонце вже хилилося до заходу, коли був викопаний останній кущ, і пролунало дружне: «Урааа!»
Віка навіть не повірила своїм очам.
– Оце ми передовики! – Вигукнула вона. – Чесно кажучи, я думала, ми весь тиждень тут копатимемося! А ми навіть не помітили…
– Це коли робота – на радість! – з усмішкою додала бабуся Ліда.
Тільки зараз Віка відчула втому. Тіло з незвички ломило. Але після лазні воно знову стало, як новеньке.
А потім знову святкова вечеря – просто у дворі, за великим столом під розлогою черемхою. Хлопці винесли надвір колонки, ввімкнули музику… Веселилися та спілкувалися допізна.
Тиждень пролетів, як одна мить. Він виявився таким насиченим. Вони й у ліс по гриби сходили, і заготівлі на зиму робили.
І просто відпочивали, засмагали на березі річки та купалися в водах, що ще не охололи. Навіть на дискотеку до сільського клубу сходили у суботу. Стільки вражень, не висловити!
Проводячи молодят на автобус, свекруха, прощаючись з невісткою, раптом винно їй шепнула:
– Пробач нам, дочко, якби ми знали, що допомога підоспіє в Анатолія з роботи, то не стали б вас напружувати. Так незручно вийшло … Медовий місяць вам зіпсували.
– Ну що ви, – Віка щиро їй посміхнулася й обійняла, – якби ви знали, яка я щаслива, що провела його тут у вашому селі, на картоплі!
Знайшла ще одну, справжню, люблячу сім’ю. Дякую вам за все! Мені здається, найкращого медового місяця і не вигадаєш!
Ось така затишна історія про сімейні цінності. Читайте з задоволенням. Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.