– Таню, а ти куди заначку свою переклала? Мамі путівка дешева в Париж підвернулася. На машину у тебе все одно не вистачає.
Не роззувшись, Костянтин бігав по квартирі й нишпорив по тумбочках та шафах, але від відповіді дружини так і сів, де стояв.
– Нема там більше грошей, Костю. Я їх витратила.
Таня стояла у дверях кухні з рушником у руках. Її незмінно акуратний пучок сьогодні розтріпався, а під очима залягли тіні, які не могла приховати навіть тональна основа.
– У якому сенсі витратила? – Костя підвівся з колін і скуйовдив волосся. – На що витратила? Ти ж три роки накопичувала!
– На що треба було, на те й витратила, – голос Тетяни звучав стомлено, але твердо.
Костик за два кроки опинився поруч. Від нього пахло вулицею та нетерпінням.
– Це наші спільні гроші! Як ти могла без мого дозволу?
Таня скинула підборіддя:
– Без дозволу? А ти у мене питав, коли віддав усі наші заощадження Вадику на його “бізнес”? Той самий, що прогорів через два місяці?
Костя відмахнувся:
– Це було давно. І взагалі, це інше.
– Ти ж знаєш, мама змалку мріяла побачити Париж. Їй уже шістдесят. Скільки можна відкладати? А на твою машину ми потім назбираємо.
– Потім, потім, – луною озвалася Таня. – Все потім. І машина, і ремонт у дитячій, і відпустка, на яку ми три роки нікуди не виїжджали. Зате твоя мама сколесила пів країни. І тепер їй Париж подавай!
Дзвінок телефону перервав їхню сварку. “Аватарка – мама” висвітлилася на екрані.
– Костю, ти дізнався про гроші? – голос Алли Борисівни звучав вибагливо навіть через динамік.
– Мамо, не зараз, – спробував відмахнутися Костик.
Але мати не вгамувалася:
– Як це не зараз? Мені завтра треба вносити передоплату! Валізи вже зібрані. Чи твоя Танька знову все на ганчірки спустила? Я завжди казала, що вона марнотратка!
Таня скривилася, наче від зубного болю. Такі розмови повторювалися регулярно останні десять років їхнього шлюбу.
– Мамо, я передзвоню, – Костик скинув виклик і повернувся до дружини. – Ну і де поділися гроші?
– Тату, ти кричиш, – тихий голос доньки змусив обох здригнутися.
Ліза стояла в коридорі, притискаючи до грудей пошарпаного улюбленого зайця.
– Чому ти завжди кричиш на маму?
Костя затнувся, винувато похнюпившись:
– Я не кричу, зайчику. Ми просто розмовляємо.
– Неправда! – восьмирічна Ліза була невблаганна у своїх оцінках. – Ти кричиш, а потім бабуся приїжджає і теж кричить на маму, а мама плаче потім у ванній.
Таня зробила крок до дочки, обійняла її за плечі:
– Іди до кімнати, сонечко. Ми з татом зараз домовимо і прийдемо до тебе.
– Ви завжди так кажете, – зітхнула Ліза зовсім по-дорослому, але слухняно пішла.
Ці дитячі слова повисли у повітрі, і Костя уперше відчув укол совісті. Але думки про матір, її не здійснену мрію і путівку, витіснили все інше.
– Таня, ти не розумієш. Це може бути останнім шансом для мами.
– Костю, – Таня стомлено сперлася на стіну. – Я більше не можу. Досить. Нашим пріоритетом має бути наша сім’я. Ти, я та Ліза. Не твоя мати, не мої батьки – а наша дочка!
– До чого тут Ліза? – роздратовано кинув Костик. – Звичайно, вона важливіша за всіх. Але це ж лише гроші! Мама лише раз просить.
Таня гірко посміхнулася:
– Тільки раз? За останній рік твоя мати “тільки раз” просила на нову шубу, “тільки раз” – на ремонт дачі, та “тільки раз” – на лікування у санаторії. І щоразу це були наші гроші, Костю! Гроші, які призначали Лізі.
Увечері на порозі з’явилася Алла Борисівна. Без дзвінка, без попередження, просто подзвонила у двері та увійшла з виглядом повноправної господині.
– Я вирішила сама розібратися, – заявила вона, знімаючи пальто.
Ліза, побачивши бабусю, тихо шмигнула до своєї кімнати. Таня стиснула зуби, намагаючись стримати роздратування.
– Мамо, ми самі розберемося, – спробував заперечити Костик.
Але Алла Борисівна вже пройшла на кухню та включила чайник.
– Відколи гроші в сім’ї стали проблемою? У наші часи дружини віддавали всю зарплату чоловікам, і ніхто не скаржився.
Таня відчула, як усередині підіймається хвиля гніву, але глибоко вдихнула, дорахувала до п’яти й вимовила спокійно:
– Алло Борисівно, з повагою до вас, але це наша родина, та наші гроші. Я вас не питаю, куди ви витрачаєте свою пенсію.
Костя скривився, наче від зубного болю. Він ненавидів ці перепалки між матір’ю і дружиною, щоразу сподіваючись, що вони якось самі вирішать.
– А що з Лізою? Чому вона не виходить привітатись з бабусею? – Алла Борисівна підібгала губу. – Зовсім розпестили дівчинку.
– Вона неважливо почувається, – коротко відповіла Таня.
– Знову вигадуєш, – фиркнула свекруха. – У її віці я пішки п’ять кілометрів до школи ходила. І нічого.
– У неї анемія, – різко обірвала Таня. – Вже третій напад на місяць. Сьогодні в школі ледь не знепритомніла.
– Анемія? – напружилася раптом Алла Борисівна.
– Ми обстежимося, – буркнув Костик. Він уперше чув про проблеми доньки. – Мабуть, просто авітаміноз.
Алла Борисівна зблідла і якось раптом осіла на стільці.
– Які ще симптоми?
Таня підозріло подивилася на свекруху:
– Слабкість, блідість, стомлюваність. Чому ви питаєте?
Алла Борисівна махнула рукою:
– Просто цікавлюся. Заваріть мені чай.
Але щось у її голосі змусило Таню напружитися.
Після того, як свекруха пішла, Костя мовчки сидів на кухні, крутячи в руках порожній кухоль. Щось надломилося у його звичній картині світу. Він не міг зрозуміти, чому мати так відреагувала на новини про здоров’я Лізи.
– Ти куди витратила гроші, Таня? – спитав він тихо, без колишньої агресії.
Таня дістала з шухляди стола теку і поклала перед чоловіком.
– На генетичне обстеження. У клініку. У докладну діагностику, яку тільки змогла знайти. Як виявилося, дуже дорогу.
Костик відкрив теку, вчитуючись у медичні терміни. З кожним рядком його обличчя ставало все білішим.
– Але чому… чому ти не сказала?
– А ти погодився б витратити гроші на обстеження? – гірко посміхнулася Таня. – Чи знову сказав би, що я панікерка, що Ліза симулює, щоб не ходити до школи, та не робити уроки?
Костянтин згадав, як відмахувався від Таніних тривог з приводу дочки, як дратувався, коли дружина возила Лізу лікарями. Сором обпалив його зсередини.
– Діагноз ще не підтверджений, але попередні аналізи показують генетичну схильність до апластичної анемії, – Таня говорила сухо, по-діловому, наче зачитувала звіт.
– Це рідкісне спадкове захворювання, яке часто передається по чоловічій лінії.
Костик сидів приголомшений. У його голові спливли уривки спогадів: двоюрідний брат, якого не стало у дитинстві від якоїсь хвороби крові, дядько, який “згорів” за кілька місяців…
– Потрібне глибше обстеження. І можливо – лікування за кордоном, – продовжувала Таня. – Тому я не просто витратила нашу заначку, а ще й кредит узяла. Сподіваюся, ти не проти, що я використала твою машину, як заставу.
У цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітлилося “мама”.
– Костю… – голос Алли Борисівни звучав незвично тихо. – Нам треба поговорити. Про Лізу. І про нашу сімейну історію.
– Що ти маєш на увазі? – Костик відчув, як холоне спина.
– Апластична анемія… – насилу вимовила мати. – Це… це наша лінія. Твій дядько Толя, пам’ятаєш? І двоюрідний брат…
– Ти знала? – приголомшено прошепотів Костик. – Весь цей час знала та мовчала?
– Я сподівалася, що це мине Лізу, – схлипнула Алла Борисівна. – Не хотіла, щоб ви хвилювалися.
Костик натиснув на відбій і обвів поглядом кухню: жовті фіранки, які Таня пошила сама, дитячі малюнки на холодильнику, тріщину на кахлі, яку все ніяк не доходили руки закласти – їхній маленький світ, який він так легковажно випробував.
– Вона знала, – промовив він онімілими губами. – Моя мати знала про спадкове захворювання і не сказала нам. Навіть, коли ми планували дитину.
Таня не була здивованою:
– Я здогадувалася. Занадто багато збігів у сімейній історії хвороби.
– Чому ти мені не сказала?
– А ти повірив би? – Таня похитала головою. – Ти ніколи не віриш мені, коли йдеться про твою матір.
У дверях з’явилася Ліза в піжамі з однорогами, з книжкою під пахвою.
– Тату, почитаєш мені перед сном? Ти обіцяв ще вчора.
Костик глянув на дочку – бліду, худу, таку схожу на нього самого – і раптом побачив у ній усі покоління своїх предків, що передали їй цей страшний генетичний код.
– Звісно, зайчик. Іди, я зараз прийду.
Коли Ліза пішла, він обернувся до Тані:
– Що нам робити?
– Мені потрібно чотириста тисяч на повне обстеження. Ще близько мільйона лікування, якщо діагноз підтвердиться.
– Я продам машину, – рішуче кивнув Костик. – І колекцію монет. Це дасть нам п’ятсот.
Таня дивилася на чоловіка, наче бачила його вперше. Ця людина, одержима материнським схваленням, раптом перетворювалася на того Костянтина, якого вона колись покохала.
– Знаєш… – Таня дістала з кишені складений вчетверо аркуш. – Я вчора віднесла заяву на розлучення. Думала, так буде найкраще для всіх.
Костик зблід ще сильніше, якщо це було можливо.
– І що тепер?
– Не знаю, – відповіла чесно Таня. – Не впевнена, що я зможу знову почати тобі довіряти. Але й не впевнена, що я хочу зруйнувати сім’ю.
З дитячої долинув голос Лізи:
– Мамо, тату, йдіть скоріше! Тут зірка падає!
Вони перезирнулись і водночас рушили до дочки. Біля дверей дитячої Костя обережно торкнувся до руки Тані.
– Я все виправлю. Обіцяю.
Таня не відповіла, але й руки не забрала. Іноді, мовчання означає більше слів – особливо, коли за дверима на вас чекає ваша дитина, яка вірить, що мама і тато можуть все на світі.
Навіть полагодити те, що здавалося безнадійно зламаним. Вони присяглися, що заради доньки, подолають всі перепони, витратять всі можливі й неможливі кошти й сили – й недуга піде! Амінь…