Сергій стояв біля вікна, машинально перебираючи в руках в’язку ключів. Квартира, яка раніше здавалася затісною для чотирьох, тепер тиснула порожнечею. Три дні тому Галина забрала дітей і пішла.
Просто пішла, без криків і істерик, ніби так і треба. Лише записка на столі: «Пробач, але так більше не можна. Ми їдемо.»
Ну й котись! — просичав він крізь зуби, жбурнувши ключі на підвіконня. — Велике діло! Без вас навіть спокійніше буде.
Але спокою не було. Усередині все кипіло від злості й нерозуміння. Як вона могла? Після стількох років? Він же все для них робив — працював без вихідних, забезпечував, створював умови. А вона? Забрала дітей і зникла, ніби їхнє життя нічого не вартувало.
Телефон мовчав. Дашка і Вітько ніби крізь землю провалилися. Сергій намагався додзвонитися, але їхні номери були поза зоною. Родичі Галини також не відповідали — мабуть, змовилися всі.
Та, будь ласка! — крикнув він у порожнечу квартири. — Думаєте, я побіжу шукати? Не дочекаєтесь!
Увечері після роботи Сергій уперше за багато років зайшов до супермаркету. Зазвичай продукти купувала Галина, він лише давав гроші. Тепер, блукаючи між полицями, він почувався загубленим.
— Щось підказати? — співчутливо спитала молода продавчиня.
— Сам впораюсь, — буркнув він, хапаючи перші-ліпші напівфабрикати.
Вдома, як завжди, крикнув: «Я прийшов!» — і замовк. Нікому відповідати. У дитячій ліжко Віті акуратно заправлене, на столі Даші — забутий підручник з фізики. Сергій механічно відкрив холодильник, дістав заморожену піцу.
— От і чудово, — сказав він уголос. — Ніхто не бурчить над вухом про «шкідливу їжу».
Але піца здалася прісною, а квартира — нестерпно тихою. Уночі він довго перевертався, прислухаючись до порожнечі. Не вистачало знайомого сопіння Віті за стінкою, шелесту сторінок — Даша любила читати допізна. Не вистачало теплого дихання Галини поруч.
Дні тягнулися одноманітною чередою.
Сергій занурився в роботу з головою, затримувався в офісі допізна. Вдома його чекала лише тиша і холодна вечеря з доставки. Колеги помічали зміни, але не ставили питань — він завжди тримав особисте життя під замком.
— Сергію Вікторовичу, може, вже час додому? — несміливо спитала секретарка Люда близько десятої вечора. — Ви вже третій день затримуєтесь…
— Робота не чекає, — відрубав він, не відриваючи погляду від монітора.
Та тільки вдома, в темряві порожньої квартири, накочувало. Спогади приходили непрошеними: ось Вітько робить перші кроки, ось Даша отримує п’ятірку з англійської, ось Галина зустрічає його з роботи в новій сукні… Коли востаннє він казав їм щось важливе? Не про гроші, не про навчання — просто казав, що любить?
Місяць потому він випадково знайшов старий фотоальбом. Їхнє перше літо разом — молоді, щасливі. Галина у білому сарафані годує голубів, сміється, закинувши голову. Коли вона перестала так сміятися? Коли їхнє життя перетворилося на нескінченне коло: робота-дім-робота?
— Міг би й подзвонити для годиться, — дорікнула якось мати. — Внуки, мабуть, сумують.
— Тобто ти знаєш, де вони? — підскочив Сергій.
— Знаю. Але не скажу. Сам винен, сину. Довів жінку.
— Я?! Та я горбатився, як проклятий, щоб у них все було!
— А любов? А увага? Грошима не заміниш.
Він поклав слухавку. Якісь дурниці — любов, увага… Але черв’ячок сумніву вже точив душу. Може, й справді щось упустив? Може, треба було думати не лише про матеріальне?
Одного разу в супермаркеті він побачив жінку, схожу на Галину. Те саме бежеве пальто, та сама хода… Серце тьохнуло, він кинувся слідом, розштовхуючи людей. Але це була не вона.
— Перепрошую, переплутав, — пробурмотів він, відчуваючи себе останнім ідіотом.
А вночі вперше за тридцять років заплакав, уткнувшись у подушку. Без них його життя розсипалося, як картковий будиночок. Тільки зізнатися в цьому було страшно навіть самому собі.
Рік пролетів, як один нескінченно довгий день.
Сергій постарів, осунувся, у волоссі побільшало сивини. Колеги перешіптувались за спиною, що трудоголік зовсім з’їхав з глузду — тепер він не просто затримувався на роботі, а часто ночував в офісі.
Того дня він зайшов до нового торгового центру неподалік роботи. Блукав між прилавками, механічно складаючи продукти в кошик, коли почув знайомий дзвінкий сміх. Серце пропустило удар.
— Мам, подивись, які кросівки! — долинув голос, від якого затремтіли руки. — Можна приміряти?
В іншому кінці залу стояла Галина. Поруч — висока дівчина з волоссям, зібраним у хвіст. Дашка? Невже це його маленька Даша? А трохи осторонь — підліток, майже з мати зростом… Вітько?
Сергій застиг, не в змозі поворухнутись. Рік самотності, рік глухої туги — і ось вони, за три метри. Живі, справжні, такі рідні та водночас такі далекі.
— Тату? — першим помітив його Вітя. У голосі хлопця змішалися здивування й настороженість.
Галина обернулася. Їхні погляди зустрілися. Вона схудла, в кутиках очей з’явились нові зморшки. Але трималась прямо, з гідністю.
— Привіт, Сергію, — тихо сказала вона.
— Я… — голос зрадницьки здригнувся. — Ви… як ви?
— Нормально. Потроху живемо.
Дашка демонстративно відвернулася, роблячи вигляд, що розглядає вітрину. Вітько переминався з ноги на ногу, не знаючи, як поводитися.
— Можна… можна з вами поговорити? — слова давались важко. — Хоча б п’ять хвилин?
— Навіщо? — в голосі доньки прозвучав холод. — Рік мовчав, а тепер раптом треба?
— Дашо! — суворо зупинила її Галина. — Не тут.
— А де? — дівчина розвернулась, дивлячись батькові в очі. — Коли я намагалась тобі додзвонитись перші місяці — ти слухавку не брав. Коли у Вітька був день народження — тобі було байдуже. А тепер що змінилося?
Сергій стояв, оглушений правдою доньчиних слів.
Справді, він сам відгородився від них стіною мовчання. Гордість, образа, страх — усе змішалося тоді в токсичний коктейль.
— Я… я був неправий, — нарешті видавив він. Ці слова, які ніколи раніше не говорив, дались йому надзвичайно важко. — Пробачте мені. Усі.
Вітько зробив крок ближче, в його очах промайнуло щось дитяче, вразливе:
— Тату, ти справді вибачаєшся? Чи просто так кажеш?
— Справді, сину. Я багато думав цей рік. Дуже багато.
Галина уважно дивилась на чоловіка, ніби бачила його вперше. Куди поділася його вічна самовпевненість? Перед нею стояла загублена, постаріла людина.
— Може, присядемо десь? — несподівано м’яко запропонувала вона. — Тут нагорі є кафе.
У кафе було небагатолюдно. Вони зайняли столик у кутку, подалі від чужих очей. Замовили чай і тістечка. Дашка все ще демонстративно мовчала, але вже не відверталася.
— Ти схуд, — зауважила Галина.
— А ти… ти все така ж красива, — вирвалося в Сергія.
— Мамо, може, підемо додому? — Даша нервово м’яла серветку. — Навіщо все це?
— Почекай, — Галина поклала долоню на руку доньки. — Дай батькові сказати.
— Я знаю, що винен, — почав Сергій, дивлячись у чашку. — Думав, досить просто приносити гроші, вирішувати побутові проблеми. А ви… ви просто хотіли, щоб я був поруч. Щоб слухав, розумів, брав участь у вашому житті.
— Ти жодного разу не прийшов на мої виступи, — тихо сказав Вітя. — А я чекав.
— І на мій випускний не прийшов, — додала Даша. — Сказав — важлива нарада.
— Я все пропустив, — Сергій підвів очі, в них блиснули сльози. — Ваше дитинство, ваші перемоги й поразки. Галю… пам’ятаєш, як ми познайомились?
— У парку, — ледь усміхнулася вона. — Ти годував голубів і розповідав їм про свої мрії. Я тоді подумала — якийсь дивакуватий, але щирий.
— А потім я перестав бути щирим. Замкнувся у своєму світі звітів і нарад.
Дашка вперше подивилася на батька без злості:
— Знаєш, тату, я вступила до університету. На журналістику.
— Справді? — його обличчя проясніло. — Ти ж завжди гарно писала…
— А я в баскетбольну секцію пішов, — подав голос Вітя. — Тренер каже, є перспективи.
Сергій жадібно ловив кожне слово, боячись щось пропустити. Діти поступово відтавали, розповідаючи про своє нове життя. Галина мовчки спостерігала за ними.
— Можна… можна мені іноді бачитися з вами? — спитав він нарешті. — Я не прошу повернутися. Просто… бути поруч. Пізнавати вас наново.
— А ти знову не зникнеш? — у голосі Даші звучала недовіра.
— Ні. Клянуся. Я багато переосмислив за цей рік. Зрозумів, що гроші — ніщо у порівнянні з родиною.
— Мамо? — Вітя запитально глянув на матір.
Галина помовчала, а потім повільно промовила:
— У Віті через тиждень змагання. Якщо хочеш — приходь повболівати за нього.
— Справді можна? — оживився хлопець.
— Я прийду, — твердо сказав Сергій. — Обов’язково прийду.
Наступний тиждень тягнувся нескінченно. Сергій уперше за рік узяв вихідний, купив новий костюм. Хотілося виглядати достойно на змаганнях сина.
У спортзалі було гучно й людно. Він нервово озирався, поки не побачив знайомі обличчя у третьому ряду. Галина привітно махнула рукою:
— Ми тут!
— Тату, ти справді прийшов! — Вітя вибіг із роздягальні у спортивній формі, очі сяяли.
— Звісно прийшов, сину. Успіхів тобі!
Даша сиділа поруч із матір’ю, крадькома поглядаючи на батька. Щось у ньому невловимо змінилось — може, погляд став м’якшим, може, зморшки згладились.
— Наш виходить! — вигукнула Галина, коли Вітя з’явився на майданчику.
Сергій так хвилювався, що спітніли долоні. Син грав чудово — швидко, технічно. Трибуни скандували, коли він закинув вирішальний м’яч.
— Молодець! — Сергій підскочив, аплодуючи. — Оце так!
Після матчу вони вчотирьох зайшли до кафе. Вітько, розчервонілий від перемоги, захоплено розповідав про гру. Даша сміялась, піддражнюючи брата. Галина усміхалась, дивлячись на дітей.
— Дякую, що дозволила прийти, — тихо сказав Сергій, коли вони залишилися вдвох за столиком.
— Ти змінився, — вона уважно подивилася на нього. — Став… справжнім, мабуть.
— Я багато чого зрозумів за цей рік. Як безглуздо було гнатися за примарним успіхом, втрачаючи найголовніше.
— Знаєш, — Галина зробила паузу, — діти сумували за тобою. Особливо Вітя. Все питав: «Чому тато не дзвонить?»
— А ти?
— А я… я теж сумувала. Незважаючи ні на що.
Після змагань їхні зустрічі стали регулярними. Щонеділі Сергій приходив до дітей — гуляв із Вітьком, слухав вірші Даші, вчився наново бути батьком. Галина спостерігала за цими змінами з обережною надією.
— Уявляєш, тату, — ділилася Дашка за черговим сімейним обідом, — мій репортаж взяли в університетську газету!
— Обов’язково прочитаю, — усміхався Сергій. — А про що писала?
— Про те, як важливо чути одне одного в родині. Як легко втратити зв’язок і як важко його відновити.
Повисла тиша. Усі розуміли, про що насправді був той репортаж.
— Знаєте, — раптом сказав Вітя, — а я радий, що ми знову разом. Хай навіть і не живемо в одній квартирі.
Галина непомітно змахнула сльозу:
— Ми всі раді, синочку.
Увечері, проводжаючи колишню сім’ю додому, Сергій зібрався з духом:
— Галю, може… може, спробуємо знову? Я знаю, одразу все не виправити, але…
— Ти справді цього хочеш? — вона зупинилася, вдивляючись в його обличчя.
— Понад усе на світі. Я зрозумів — без вас моє життя порожнє. Усі ці успіхи, посади — вони нічого не варті, якщо нема кому про них розповісти ввечері.
— А робота? Вона ж завжди була для тебе важливішою за все.
— Я звільнився минулого тижня, — зізнався Сергій. — Знайшов іншу посаду, з нормованим графіком. Тепер щодня буду вдома о шостій.
Галина мовчала, і він поспішно додав:
— Я не кваплю. Просто… дай мені шанс усе виправити.
— Знаєш, — повільно промовила Галина, — я теж багато чого зрозуміла за цей рік. Йти було страшно. Починати нове життя — ще страшніше. Але іноді треба щось втратити, щоб зрозуміти його цінність.
Діти стояли осторонь, затамувавши подих. Дашка міцно тримала брата за руку.
— Я не прошу повернутись одразу, — Сергій обережно взяв Галину за руку. — Давай почнемо з малого. Може, сходимо кудись удвох? Як тоді, в юності?
— У парк? — усміхнулась вона. — Погодувати голубів?
— І розповісти їм про мрії, — він теж усміхнувся, згадуючи їхню першу зустріч.
— Ура! — не стримався Вітя. — Тобто ви спробуєте?
— Спробуємо, — кивнула Галина. — Але тепер усе буде інакше. Правда ж, Сергію?
— Правда. Я більше не втрачу головного.
Дашка підійшла до батьків:
— А можна, я про це напишу? Про те, як любов сильніша за образи й гордість?
— Пиши, доню, — Сергій обійняв її. — Тільки обов’язково з щасливим кінцем.
Вони стояли вчотирьох, обійнявшись, і кожен відчував — життя дає їм другий шанс. Шанс стати справжньою родиною, де головне — не кар’єра й гроші, а здатність чути одне одного, бути поруч, любити без умов.
— До речі, — згадав Сергій, — у мене з’явилась нова мрія.
— Яка? — спитала Галина.
— Навчитися бути щасливим. Разом з вами.
Сніжинки кружляли у світлі ліхтарів, осідаючи на їхніх плечах. Попереду було ціле життя — нове, інше, але тепер вони точно знали: найважливіше — не загубити одне одного в гонитві за примарним успіхом. Адже справжнє щастя вимірюється не грошима, а теплом родинного вогнища і любов’ю близьких.