Чайник тихо посвистував на плиті, поки Олена перебирала пакетики з чаєм. Ромашковий, м’ятний, чорний із бергамотом… Віка привезла їх з останнього відрядження.
Олена посміхнулася, згадавши, як донька урочисто вручала їй цю квартиру п’ять років тому.
– Тепер, мамо, у тебе буде свій дім, – сказала тоді Віка, простягаючи ключі. – Ніяких більше орендованих кімнат.
Стара кухня давно стала її улюбленим місцем. Тут усе дихало затишком: потерта клейонка на столі, горщики з геранню на підвіконні, навіть тріщинка на кахлі біля плити здавалася рідною. Олена якраз збиралася налити собі чаю, коли у двері подзвонили.
На порозі стояла Віка – у строгому діловому костюмі, з ідеальною зачіскою і абсолютно крижаним виразом обличчя.
– Мамо, нам треба поговорити.
Олена посторонилася, пропускаючи доньку. Щось у її голосі змусило серце стиснутися.
– Проходь, люба. Я якраз чай заварила. Твій улюблений, який ти привезла.
– Ні, дякую, – Віка залишилася стояти посеред кухні. – Я ненадовго. Мамо, ти маєш звільнити квартиру. До завтра.
Олена завмерла з чайником у руках. Здалося, що їй почулося.
– Що, вибач?
– Квартиру потрібно звільнити. Завтра. Я більше не можу це тягнути.
Гарячий чай пролився на руку, але Олена навіть не відчула болю.
– Віко, я не розумію… Це ж мій дім. Ти сама…
– Це просто квартира, мамо, – Віка дістала телефон, швидко перевірила щось на екрані. – Ти пожила тут, але я не можу більше тебе утримувати.
– Утримувати? – Олена нервово розсміялася. – Люба, я ж сама плачу за комуналку…
– Мамо, давай без цього, – Віка поморщилася. – Рішення ухвалено. Ключі залиш на столі.
Вона розвернулася до виходу, але Олена схопила її за руку:
– Почекай! Хоча б поясни – чому? Що сталося?
– Нічого не сталося. Просто бізнес, мамо. Квартиру можна здавати дорожче.
Двері зачинилися, і Олена залишилася сама. У вухах дзвеніло. Вона повільно опустилася на табурет, дивлячись на калюжку пролитого чаю. У відображенні на її поверхні танцювали відблиски вечірнього сонця.
Як уві сні вона встала і пішла в кімнату. На стіні висіли фотографії: ось Віка на випускному, сяюча в білій сукні. А тут вони удвох на морі – донька будує замок із піску, а Олена сміється, намагаючись захистити його від хвиль, що набігають.
Тоді вона щойно продала дачу, щоб оплатити Віці навчання. Але хіба це було жертвою? Ні, просто… любов’ю.
– Донечко, – прошепотіла Олена, проводячи пальцем по фотографії. – Як же так?
Вечір повільно переповзав у ніч. Олена механічно складала речі в стару валізу, раз у раз зупиняючись, щоб подивитися на знайомі деталі квартири: облуплену фарбу в кутку, яку все збиралася підфарбувати, тепле світло улюбленої настільної лампи, тінь від герані на стіні…
Кожна дрібниця раптом стала нестерпно дорогою. Десь у глибині душі жевріла надія, що вранці задзвонить телефон і Віка скаже, що це була помилка. Дурний жарт. Що завгодно. Але телефон мовчав, а стрілки годинника невблаганно відраховували останні години в місці, яке вона вважала своїм домом.
***
Перша ніч видалася задушливою. Олена сиділа на лавці в парку, притискаючи до себе потерту валізу, і дивилася на зірки. Десь там, у теплих квартирах, люди спали у своїх ліжках, а вона… Господи, як же до такого дійшло?
Ключі вона залишила на кухонному столі, акуратно протерши їх серветкою. Чомусь здавалося важливим, щоб вони блищали. Можливо, Віка помітить і згадає, як мама завжди дбала про дрібниці.
– Добрий вечір, – пролунав поруч хрипкий голос. Олена здригнулася. Якийсь бородатий чоловік у пошарпаній куртці присів на інший кінець лавки. – Не бійтеся, я просто присяду. Теж ночуєте?
Олена машинально притиснула валізу ближче.
– Ні, що ви… я просто… гуляю.
Чоловік хмикнув:
– О третій годині ночі? З валізою?
– Так, уявіть собі, – Олена спробувала посміхнутися, але губи тремтіли. – Люблю… нічні прогулянки.
– Ясно, – він дістав із кишені яблуко і простягнув їй. – Будете? Чисте, щойно помив у фонтані.
Олена похитала головою, але шлунок зрадницьки забурчав. Вона не їла з учорашнього ранку.
– Мене, до речі, Семен звати, – чоловік відкусив яблуко. – Три місяці вже на вулиці. Дружина вигнала. А вас хто?
– Дочка, – тихо відповіла Олена і сама здивувалася своїй відвертості.
– Хм, – Семен похитав головою. – Діти, вони зараз… Інші якісь ростуть. У мене он син в Америці, другий рік дзвінка чекаю.
До ранку похолодало. Олена дрімала, притулившись до спинки лавки. Семен давно пішов, залишивши їй друге яблуко й адресу де можно переночувати. “Там тепло, – сказав він, – і годують іноді”.
Коли розвиднілося, вона піднялася, розминаючи затерплі ноги. Куди йти? До притулку вона не готова, ні… Можливо… Ганна? Сусідка завжди була привітна, іноді заходила на чай…
Дзвінок у знайомі двері на п’ятому поверсі дався нелегко. Олена кілька разів піднімала й опускала руку, перш ніж зважитися.
– Оленочко? – Ганна з’явилася на порозі в квітчастому халаті. – Господи, що сталося? На тобі обличчя немає!
– Ганнуся… – голос зрадницьки здригнувся. – Можна в тебе… кілька днів пожити?
У маленькій кухні Ганни пахло цукровою пудрою. Вона пекла булочки – вранці любила побалувати себе свіжою випічкою.
– Ось уже… – хитала головою Ганна, слухаючи плутану розповідь подруги. – А я завжди казала – розпестила ти її. Пам’ятаєш, як вона тобі хамила на дні народження? А ти все “донечко, донечко”…
– Не треба, Ганно…
– Треба, Олено! – Ганна стукнула чашкою по столу. – Скільки можна себе обманювати? Вона завжди такою була. Пам’ятаєш, як ти їй на весілля всі заощадження віддала? А вона навіть дякую тобі не сказала!
Олена дивилася у вікно, де повільно прокидалося місто. Десь там поспішали на роботу люди, у яких був дім, сім’я, впевненість у завтрашньому дні…
– Ти встанеш із колін, Олено, – Ганна поклала руку їй на плече. – Ти завжди справлялася.
Три дні пролетіли непомітно. Олена намагалася бути корисною – готувала, прибирала, навіть полагодила Ганні зламаний кран. Але з кожним днем дедалі гостріше відчувала себе тягарем.
– Володимир! – раптом згадала вона, гортаючи стару записну книжку. Старий друг сім’ї, колись працював з її чоловіком. Кілька років тому пропонував допомогу…
Набрати його номер було страшно. А раптом не згадає? Або гірше того – згадає, але відмовить?
– Алло, Володю? Це Олена… Так, Олена Нестеренко…
За годину вона вже сиділа в його кабінеті – невеликому, заваленому паперами, при притилку для безхатьків, де Володимир працював завідувачем.
– Отже, кажеш, донька виставила? – він постукував олівцем по столу. – М-так… Знаєш, у нас якраз кухар в їдальні звільнилася. Тимчасово, звісно, але все ж… Готувати вмієш?
– Та я все життя… – Олена зам’ялася. – Тільки жити-то де?
– А тут і жити будеш, – Володимир усміхнувся. – Кімната є службова, маленька, правда… Зате своя. Ти сильніша, ніж думаєш, Олено. Впораєшся.
Увечері вона вперше переступила поріг притулку вже як працівник. Запах борщу змішувався із запахом хлорки. У їдальні гуділи голоси – тут збиралися різні люди. Інтелігентного вигляду старий у потертому піджаку щось захоплено розповідав молодій жінці з дитиною. Семен(той самий знайомий з яблуками)допомагав накривати на столи.
– Олено Сергіївно! – гукнула її жінка середніх років. – Я Тамара, буду вас вводити в курс справи. Не переживайте, всі ми через щось пройшли…
У маленькій службовій кімнаті було чисто і несподівано затишно. Олена присіла на ліжко, дістала телефон. Палець завмер над номером Віки… Ні. Не зараз.
– Ну що, – сказала вона своєму відображенню у вікні, – життя триває?
***
Три місяці пролетіли як один день. Олена втягнулася в роботу несподівано легко – виявилося, готувати на велику компанію навіть веселіше, ніж на двох. А від постійної зайнятості менше часу залишалося на гіркі думки.
– Олено Сергіївно, – Тамара заглянула на кухню, – там новенька прийшла, зовсім дівчисько. Може, чайку їй зробите?
– Зараз, хвилинку, – Олена витерла руки й дістала з верхньої полиці приховану пачку печива.
У їдальні сиділа худенька дівчина років двадцяти, яка нервово смикала рукав розтягнутого светра.
– Будеш чай? – Олена поставила перед нею чашку. – Із бергамотом.
Дівчина підняла заплакані очі:
– Дякую. А ви… ви давно тут?
– Три місяці, – Олена присіла поруч. – Знаєш, я теж думала – кінець світу. А виявилося – початок чогось нового.
Вечорами вона почала писати. Спочатку просто записувала думки в старий зошит, потім почали складатися вірші. Невмілі, наївні, але такі чесні, що Тамара, якій вона ризикнула показати, розплакалася.
– Пишіть, Олено Сергіївно, – сказала вона. – У вас душа співає.
В один із вечорів Олена дістала чистий аркуш паперу і написала: “Вітаю, Віко”. Лист вийшов довгим. Вона розповіла доньці все: про ніч у парку, про яблуко від Семена, про страх і самотність. І про те, як потім навчилася жити заново.
“Ти завжди будеш моєю донькою, – писала вона, – але я більше не буду жити тільки заради тебе. Знаєш, я почала писати вірші. Пам’ятаєш, як у дитинстві читала тобі свої перші проби?
Ти сміялася і казала, що я зовсім як поет. Тепер я пишу для себе. І живу для себе. Сподіваюся, одного разу ти зрозумієш – це правильно”.
Лист вона не надіслала, але стало легше. Ніби відпустила щось, що тримало її весь цей час.
– Олено Сергіївно! – Тамара влетіла в кухню, розмахуючи якимось папірцем. – У мене для вас новина! Пам’ятаєте Марію Степанівну, яка до нас на літературні вечори ходить? Вона кімнату здає, недорого. Каже, ви їй подобаєтеся – і готуєте добре, і вірші пишете…
Через тиждень Олена перевозила свої нечисленні речі у світлу кімнату на другому поверсі старого будинку. Марія Степанівна, худорлява жінка з розумними очима, допомагала їй розвішувати штори.
– Знаєте, – сказала вона, подаючи Олені цвяхи, – я теж через таке пройшла. Чоловік вигнав після тридцяти років шлюбу. Думала, не переживу. А потім… потім почала картини писати. Уявляєте?
Увечері Олена стояла біля вікна, дивлячись, як падає перший сніг. Пухнасті пластівці кружляли у світлі ліхтарів, вкриваючи місто білою ковдрою. Десь там, в іншій частині міста, була Віка. Можливо, вона теж дивиться зараз у вікно?
На столі лежав розкритий зошит. “Я не тримаю образи”, – написала Олена. І вперше за довгий час це була чиста правда.
Життя справді тривало – і тепер вона точно знала, що житиме. Не заради когось, а заради себе.