— Вітя, ми з мамою до тебе їдемо! — повідомила Наталка по телефону о третій годині ночі.
— Не треба до мене їхати, — сонно відповів Вітя, — ми спимо!
— Вітя, нам не до жартів! Постели для мами ліжко, а для мене розкладачку якусь знайди! — незадоволено сказала Наталка.
— Розкладачок не тримаємо, а всі спальні місця у нас зайняті! — сказав він і заразливо позіхнув.
— Ти знущаєшся? — крикнула сестра в трубку.
— Сестро, чого тобі від мене треба? І чого ви приїжджаєте до мене серед ночі? У вас є власна квартира, туди й їдьте ночувати!
— Вітя! — Наталка зло обірвала брата. — Ти повинен нас пустити на ніч! Нам поки нікуди йти!
— А що сталося? — невинно запитав Вітя, розштовхуючи дружину.
Прикривши трубку рукою, вимовив:
— Аню, тут мама з сестричкою! Рвуться до нас в гості!
— А іншого часу не знайшли? — сонно запитала Аня.
— Я радий, що наші думки збігаються! — посміхнувся Вітя.
А Наталка весь цей час наполегливо щось пояснювала, перемежовуючи мову охами, зітханнями і криками.
— А тепер коротко і зрозуміло! — зажадав Вітя.
— Вітю! У нас двері заклинило!
— Сильно? — запитав Вітя.
— Спочатку замок заїдав, потім вони перекосилися і не хотіли закриватися, а потім, коли я плечем допомогла, вони заклинили, і замок взагалі не крутиться! — розповідала Наталка, починаючи схлипувати. — А ми ж з мамою на майданчику були в домашніх халатах! Ми до сусідів, але ти ж знаєш, які вони шкідливі?
— Дуже цікаво! — Вітя широко посміхався. — Двері “відплати” таки вас наздогнали!
А його дружина, яка слухала розмову, театрально хитала головою, прикриваючи від позіхань ротик.
Насправді, вона хотіла вголос посміятися, але поки не заважала чоловікові розмовляти.
— Вітя, нам треба дочекатися ранку, а потім викликати майстра! Так що виклич нам таксі і оплати карткою! У нас гроші в квартирі!
— То ви їдете чи чекаєте? — вирішив уточнити Вітя.
— Не тупи! — крикнула Наталка. — Ми сидимо, як дві курки на майданчику під цими проклятими дверима!…
… Тільки в ранньому дитинстві батьки люблять дітей однаково і дають їм все, у міру сил і можливостей.
А коли дітки виростають, з’являються улюбленці, ну або когось люблять більше, а когось менше. Те ж саме відбувається і з турботою.
Улюбленим дістається більше, а решті — те, що залишається.
Коли Вітя зібрався одружитися, його молодша сестра Наталка відразу підняла питання про те, щоб Віті з молодою дружиною в їхній спільній квартирі не було.
— Вітю, це тобі вона дружина, а мені тітка стороння! А я, між іншим, у себе вдома! І у себе вдома я хочу ходити, говорити і робити, що я сама захочу!
— Так роби, хто тобі не дає? — здивувався Вітя.
— Сам факт присутності чужої людини для мене створює дискомфорт! — поділилася Наталка мудрістю з інтернету.
— Який дискомфорт? — нахмурився Вітя. — Ми з Анею днями на роботі! Вранці, коли ми йдемо, ви з матір’ю ще спите, а ввечері, так ми повечеряли і до себе в кімнату пішли!
— Ага, звичайно! — хмикнула Наталка. — І в туалет ви не вийдете, будете в кишеню справи робити?! А я, може, в цей час буду в залі йогою займатися!
— Повір, нічого цікавого для нас тут не буде! — зауважив Вітя. — Та й хто на тебе дивитися буде?
— Вітя! — прикрикнула Наталка, а потім підключила маму. — Ну, скажи йому! Навіщо нам стороння жінка в будинку?
— Наталко, — сказала Ніна Іванівна, — так вона Вітіна дружина, а нам з тобою невістка! А це майже рідня.
– Це десь у далекому селі рідня, а за законом – стороння людина! Мамо! Я не хочу жити як у комуналці!
Ніна Іванівна, як не крути, любила більше дочку, тому що син їй нагадував про чоловіка, який її колись з двома дітьми кинув напризволяще.
І вона стала на бік дочки, хоча і досить делікатно:
— Вітенька, ми тебе любимо, а ось твою Аню майже не знаємо. Ні, ми обов’язково познайомимося, але знайомство починати з проживання якось неправильно, — спокійним тоном, але з нотками вмовлянь, говорила Ніна Іванівна. — Тим більше, ти чоловік!
Це якось неправильно, якщо ти будеш на маминій шиї сидіти! А у вас же дітки підуть, а Наталочка ще молода! Може вночі прийде або вдома вирішить друзів зібрати, а тут ви з дітками! Посваритеся ж, а ви ж рідні!
— Все ясно, я зрозумів, — засумувавши, відповів Вітя. — Виганяють з власного дому!
— Вітю, тебе ніхто не виганяє, — сказала мама. — Просто не хочеться проблем, коли їх можна уникнути!
— Без дружини можеш жити, — сказала Наталка, — а з дружиною — ідіть своєю дорогою!
Аня відразу зрозуміла, що щось не так у Віті з мамою і сестрою, тому що після весілля вони планували пожити з ними, щоб назбирати на внесок за квартиру.
Але за три тижні до весілля Вітя перевіз свої речі на орендовану квартиру, куди і привів молоду дружину.
Зрозуміти, Аня, зрозуміла, але втручатися не стала. Вона і сама була не в захваті від сусідства з ріднею чоловіка, але заради Віті готова була потерпіти стільки, скільки було потрібно.
— Не склалося, ну і добре, — говорила вона своїй подрузі. — Вітя тільки от сумний ходить.
— Аню, ти краще в ті справи не лізь! — порадила подруга Катя. — А то, що тобі будуть менше на мозок капати, так здоровішою будеш!
— Я-то буду, а ось Віті реально важко!
— На те ти і дружина, щоб його підтримувати! По суті, ти тепер його сім’я, а ті — всього лише родичі!
Може, Вітя і був поступливим, але про образу швидко забув, бо навалилися справи власної родини.
Треба було якось облаштовуватися і налагоджувати побут. А тут ще й Аня подарувала йому сина.
— Тягнути більше нікуди, — з сумом сказав він. — Більше ми з тобою нічого толком зібрати не зможемо. Будемо проїдати, а відкладати не вийде.
— Я теж так думаю, — сказала Аня. — А коли платіж обов’язковий, тут хочеш — не хочеш, а заплатиш!
Взяли іпотеку на тридцять років. Хотіли на двадцять, але такий платіж забрав би з їхнього життя хоч якісь розваги.
Але через чотири роки після народження Толі, радості все одно випарувалися. Другий синочок, Рома, оголосив світ вітальним криком.
— Нічого! — говорив Вітя. — Впораємося!
— Звичайно, любий! — підтримувала його дружина. — Куди ми подінемося?
Коли молодшому синові виповнилося п’ять, Вітя примудрився дістати дві путівки в будинок відпочинку.
Вони з Анею майже нікуди не їздили у відпустку, максимум, до її рідні в село. Але і роботу на городі відпочинком не назвеш.
А тут:
— Анюто! Там басейн, процедури, дискотека кому за тридцять, п’ятиразове харчування! Це ж просто царські умови!
— А діти?
— За невелику доплату можна і їх взяти, але, може, і від них відпочинемо?
— А їх у камеру схову здамо чи моїй мамі в село завеземо? — з посмішкою запитала Аня.
Що камера схову, що мама Ані — це були жарти одного порядку, тому що вона за дітьми все одно б не стежила, тому що і робота, і город, і господарство.
Замкнула б їх у кімнаті з телевізором, і тільки годувала б за розкладом.
– Мамо, – звернувся Вітя з проханням, – можна я вам на тиждень привезу дітей? Ми з Анею у відпустку хочемо поїхати.
– І куди це ви? – запитала Наталка, не давши матері й рота відкрити.
– У санаторій за містом, – відповів Вітя. – Ми ж, років вісім толком не відпочивали.
— Ви, значить, в санаторій, а нам твоїх бандитів стерегти? — обурилася Наталка. — Чудова перспектива!
— Мамо, — Вітя все ж звертався до матері, а не до сестри. — Вони спокійні хлопці! Погодувати, перевірити, щоб одягнулися нормально, ну і вчасно покласти спати. В іншому вони майже самостійні.
— Ну-у, — замислилася Ніна Іванівна.
— Вітя, ні! — відповіла за матір Наталка. — Ми з мамою нещодавно ремонт зробили, меблі поміняли! А це, знаєш, дорого!
А тут твої дітки нам все руйнувати почнуть? А ти потім компенсуєш? Тим більше, до мене іноді заходить чоловік. Ось тільки дітей тут не вистачало!
— Мамо! — вимовив Вітя, втрачаючи останню надію.
— Синку, у нас насправді ремонт свіжий, а Наталонька своє життя влаштовує. Ви ж з Анечкою сім’я, от і вирішуйте якось ваші сімейні питання самі!
— Дякую, мамо! — по складах вимовив Вітя.
У санаторій поїхали з дітьми, а про рідню Вітя не згадував ще якийсь час. Образився.
Підкралася біда, звідки не чекали, а Віті довелося йти на уклін до рідні.
— Мамо, Наталко, нам з Анею зарплату затримали. Треба терміново внесок по іпотеці платити. Дайте в борг на три-чотири дні, будь ласка!
— Синку, так у нас немає, напевно, — відповіла Ніна Іванівна, подивившись на дочку.
— Є у нас, — Наталка поплескала маму по руці, — не хвилюйся!
— Ви мене, прямо, врятували! — Вітя з полегшенням зітхнув.
— Ні! — твердо сказала Наталка. — Рятуватися ти сам будеш, а у нас ці гроші відкладені на вхідні двері! Замірник повинен приїхати через тиждень. Треба і за двері передоплату внести, і щоб за роботу залишилися!
— Наталю, ти чого? — здивувався Вітя. — Я на чотири дні прошу!
— Це ще невідомо, як ти віддавати будеш! А мені через тиждень треба людині гроші дати! А потім, ще через п’ять днів, він буде двері встановлювати і треба буде повністю розрахуватися!
— Чого ти, Наталко, та розрахуєшся ти! — обурився Вітя. — У нас ситуація екстрена! Кредит заплатити треба завтра, а зарплата прийде післязавтра! Я відразу гроші привезу! Або на карту закину!
— Красиво говориш, а влітати з дверима я не збираюся! А затримають тобі ще, і що мені робити?
— Давай хоч зараз до нотаріуса поїдемо і все оформимо, як належить! Можеш навіть штрафи намалювати в тисячу відсотків!
— Я поки твої штрафи отримаю, акція на двері закінчиться! Тому, братику, давай, бувай, не кашляй!
Вітя, звичайно, викрутився, відвіз до нотаріуса старого приятеля, але гроші віддав навіть раніше терміну, тому що був упевнений. А ось і мати, і сестра перекочували в чорний список його спілкування.
Вітя розповів все дружині, а та відповіла фразою, яку колись десь прочитала:
— Мудра людина не мститься, а чекає, коли саме життя помститься за неї!
Чекати довелося недовго…
…— Ось і сидіть! — сказав Вітя. — На картці у мене немає грошей! А шукати, щоб допомогти близьким, тим більше таким, щось взагалі не хочеться!
— Ти здурів! Ми ж твоя рідня?
— І двері! — зауважив Вітя. — І ваші двері стали фінальним акордом, після якого у мене взагалі немає бажання з вами спілкуватися!
— Як тобі не соромно, синку, так низько мститися! — пролунав голос матері.
— А я не мщуся, — відповів Вітя. — Я нарешті почав роздавати борги!
— Ти ж у нас нічого не брав? — не зрозумівши натяку, вимовила Наталка.
— Я брав ваше ставлення, — сказав Вітя. — Вашу любов, турботу і чуйність! Ну, таку, яку ви мені давали. А тепер я вам їх віддаю в тій же мірі, що брав!
І він закінчив дзвінок і вимкнув телефон.
Це була не помста, а борг.