У двері подзвонили, коли я вже готувалася до сну, доїдаючи “Мівіну” із пакета за переглядом серіалу. Відкривши двері, я побачила Антоніну Дмитрівну. Свекруха стояла на порозі з великою валізою та букетом хризантем.
— Галочко, можна увійти?
Ми не бачилися місяців зо три. Після того, як Володі не стало, минув уже рік. Спілкувалися лише телефоном. Зрідка. На свята.
— Звісно, проходьте.
Вона поставила валізу в передпокої. Зняла пальто. Постаріла за цей рік. Сиве волосся стало зовсім білим. Зморшки поглибилися.
— Квіти тобі. І ось, пиріжків напекла. Твоїх улюблених, з капустою.
Я взяла згорток. Теплий. Пахне домом. Дитинством мого Володі. Тим життям, якого більше немає.
— Дякую. А валіза навіщо?
— Переночувати хочу. Якщо не проти. Поговорити потрібно. Серйозно поговорити.
У її голосі була якась рішучість. І втома. Така глибока втома.
— Звісно. Чай будете?
— Буду.
Ми сіли на кухні. Я заварила чай. Дістала пиріжки. Антоніна Дмитрівна мовчала. Дивилася у вікно. Перебирала в руках краєчок серветки.
— Що сталося? — запитала я нарешті.
— Галочко, я мушу тобі дещо розповісти. Про Володю. Те, що приховувала всі ці роки.
Серце йокнуло. Які таємниці можуть бути у чоловіка? І навіщо їх відкривати зараз?
— Антоніно Дмитрівно, може, не варто? Володі немає. Навіщо ворушити минуле?
— Варто. Тому що це стосується твого майбутнього.
Вона дістала з сумочки невелику коробку. Стару. З-під цукерок.
— Це Володя мені передав, коли лежав у клініці. Сказав віддати тобі, якщо щось станеться.
Я пам’ятала ті дні. Чоловікові було важко. Попереджали, що стан серйозний. Я металася між клінікою й аптекою. Купувала все, що казали.
— Що в коробці?
— Листи. Документи. І ключ від депозитної скриньки.
Антоніна Дмитрівна відкрила коробку. Усередині справді лежали конверти. Багато конвертів. Усі підписані жіночим почерком.
— Це що?
— Листи від Віри Миколаївни. Вона працювала з Володею в проєктному інституті. Пам’ятаєш її?
Пам’ятала. Висока худорлява жінка. Завжди елегантно одягнена. Приходила іноді на корпоративи. Володя про неї добре відгукувався. Казав, що відмінний інженер.
— Пам’ятаю. А листи навіщо?
— Вони листувалися. Двадцять років листувалися.
У мене все всередині похололо.
— У якому сенсі листувалися?
— У тому сенсі, що кохали одне одного. І не могли бути разом.
Я взяла один лист. Дата — п’ятнадцять років тому. Почерк акуратний. Жіночий.
“Володю, не можу більше так. Бачити тебе кожен день на роботі й робити вигляд, що між нами нічого немає. Це вище моїх сил. Можливо, мені варто звільнитися?”
Далі я читати не стала. Уся тремтіла.
— Чому ви мені це показуєте?
— Тому що Володя просив. Сказав: “Мамо, якщо з Галею щось трапиться, якщо їй буде зовсім важко — покажи їй коробку. Нехай знає правду.”
— Яку правду?
Антоніна Дмитрівна взяла мої руки у свої. Теплі. Зморшкуваті.
— Володя любив двох жінок. Тебе і Віру. Але вибрав тебе. Тому що ти була добра. Тому що з тобою він почувався вдома. А Віра… Віра була мрією.
— І що далі?
— А далі він усе життя розривався. Мріяв про неї. Але жив з тобою. І мучився від цього.
Я встала з-за столу. Підійшла до вікна. Надворі йшов сніг. Перший цього року.
— Навіщо ви мені це розповідаєте? Володі немає. Віри теж, напевно, немає. Яка різниця тепер?
— Віра жива. І вона ніколи не була заміжня.
Я обернулася.
— Тобто?
— Тобто вона двадцять років чекала на Володю. А він двадцять років не наважувався піти від тебе.
— Чому не наважувався?
— Тому що не хотів зробити тобі боляче. Тому що шкодував. Тому що ти була хорошою дружиною.
Хорошою дружиною. Як це звучить. Я готувала. Прала. Прибирала. Працювала. Віддавала зарплату. Не скандалила. Не дивилася на інших. Була зручною.
— А що з ключем?
— Ключ від банківської скриньки. Володя там гроші зберігав. Багато грошей. Збирав їх. Для Віри. Хотів купити їй квартиру. Щоб вона не знімала все життя кімнатки.
— Скільки грошей?
— Мільйон гривень.
Я присіла на стілець. Мільйон. Мій чоловік двадцять років збирав гроші для іншої жінки. А я носила одне пальто п’ять років. І взуття купувала на розпродажах.
— Галочко, Володя просив передати тобі ці гроші. Сказав: “Нехай Галя живе добре. Нехай не економить на всьому. Нехай дозволить собі те, чого хотіла, але не могла.”
— А Віра?
— А Віра… Віра поїхала. Після проводів поїхала до сестри в Польщу. Сказала, що в тут не може більше жити. Все нагадує про Володю.
Я взяла ще один лист. Читаю:
“Володенько, вчора зустріла Галину біля поліклініки. Вона купувала ліки для тебе. Така турботлива. Така віддана. І я подумала — як же ти щасливий, що у тебе є вона. А у мене є тільки ці листи.”
Очі стали вологими. Не від образи. Від жалю. До Володі. До Віри. До себе.
— Антоніно Дмитрівно, а ви знали?
— Здогадувалася. Володя іноді говорив про роботу. Про колег. Про Віру він говорив… по-особливому.
— Чому не сказали мені раніше?
— А навіщо? Поки Володя був з нами, це була його таємниця. Його вибір. Його ноша.
— А тепер?
— А тепер це твоя свобода.
Я не зрозуміла.
— Яка свобода?
— Свобода жити для себе. Уперше в житті.
Антоніна Дмитрівна встала. Підійшла до мене. Обійняла.
— Галочко, ти була хорошою дружиною. Але ти не була щасливою жінкою. Я це бачила. Мати завжди бачить.
— Я була нещаслива?
— Ти була в тіні. У тіні Володених бажань. Володених планів. Володених рішень. А де була ти справжня?
Гарне запитання. Де була я? Ким була? Чого хотіла?
— Я не знаю.
— А тепер дізнаєшся. У тебе є гроші. І час. І ніхто не буде вирішувати за тебе, як жити.
Я взяла ключ. Звичайний ключ від банківської скриньки. А за ним мільйон…
— Що мені з цим робити?
— Що захочеш. Квартиру купити. Подорожувати. Справу відкрити. Вчитися чомусь новому. Головне — для себе.
— А якщо я витрачу все на дурниці?
— То витратиш. Це будуть твої дурниці. Твій вибір.
Антоніна Дмитрівна зібрала листи назад у коробку.
— Залишу їх у тебе. Почитаєш, якщо захочеш. А можеш і спалити. Вирішуй сама.
— А ви де будете жити? Продаєте квартиру?
— Продаю. Їду до племінниці у Львів. Там тихо. Спокійно. А тут все нагадує про Володю.
— Вам не шкода його?
— Шкода. Дуже шкода. Він міг бути щасливим. І тебе міг зробити щасливою. Але не наважився змінити життя.
— Чому не наважився?
— Сумнівався. Думав, що скажуть люди. Не хотів завдати болю. І в підсумку завдав болю всім. І собі. І тобі. І Вірі.
Ми сиділи й мовчали. За вікном продовжував іти сніг.
— Галочко, я ночую і завтра їду. А ти подумай. Про своє життя. Про те, чого хочеш. Час, доню. Тобі вже п’ятдесят вісім. Скільки років залишилося?
— Багато років.
— Ось саме. Багато років попереду. І вони мають бути твоїми.
Вранці я провела Антоніну Дмитрівну на вокзал. Ми обнялися. Вона сказала:
— Галочко, не засуджуй Володю. І не виправдовуй. Просто прости. І живи далі.
— Я спробую.
— А я буду за тебе молитися. Щоб ти нарешті стала щасливою.
Повернувшись додому, я сіла з коробкою листів. Читала до вечора. Там була ціла історія кохання. Красива. Трагічна. Чужа.
Володя писав Вірі про свої мрії. Про роботу. Про те, як хочеться поїхати кудись далеко. Тільки вдвох. Почати все спочатку.
Віра відповідала, що чекає. Що вірить. Що кохає.
А я всі ці роки думала, що у нас нормальна сім’я. Що ми просто живемо спокійно. Без особливої пристрасті, але й без особливих проблем.
Виявляється, я жила з людиною, яка мріяла про іншу жінку.
Дивно, але я не відчувала злості. Тільки смуток. І якесь полегшення.
Нарешті я зрозуміла. Чому Володя завжди був таким відстороненим. Чому ми могли тижнями не розмовляти про щось важливе. Чому він ніколи не пропонував подорожувати. Не мріяв вголос. Не будував планів.
Він жив у паралельному світі. Світі листів і нездійснених надій.
А я жила у світі ілюзій. Думала, що все нормально.
Увечері я дістала зі шафи старий блокнот. І написала список:
“Чого я хочу:
Поїхати до моря. На місяць.
Навчитися водити машину.
Зробити в квартирі ремонт. Такий, який подобається мені.
Знайти роботу. Яка буде приносити радість.
Можливо, зустріти чоловіка. Який любитиме саме мене.”
Список вийшов короткий. За п’ятдесят вісім років я так і не навчилася мріяти.
Але тепер я можу вчитися.
Наступного дня я пішла в банк. Відкрила скриньку. Гроші були. Мільйон.
Володя двадцять років збирав на чуже щастя. А тепер ці гроші дісталися мені.
Іронія долі. Чи справедливість?
Насамперед я купила путівку в Туреччину. На три тижні. У хороший готель. З видом на море.
Потім записалася в автошколу.
Потім викликала дизайнера. Нехай подивиться на квартиру. Порадить, як зробити красиво.
За тиждень я витратила більше грошей, ніж за останні п’ять років.
І знаєте що? Мені сподобалося.
Сподобалося обирати. Вирішувати. Планувати. Мріяти.
Сподобалося жити для себе.
Учора дзвонила Вірина подруга. Сказала, що Віра Миколаївна влаштувалася на роботу в проєктний інститут. Зняла невелику квартиру. Намагається почати нове життя.
Я попросила передати їй привіт. І сказати, що я не злюся. Що розумію. Що бажаю щастя.
Любов — це не злочин. Злочин — це роками жити в брехні.
Сьогодні отримала повідомлення від Антоніни Дмитрівни. Пише, що влаштувалася в Львові. Допомагає племінниці. Читає книги. Ходить до церкви.
Наприкінці листа: “Галочко, я рада, що розповіла тобі правду. Володя просив, щоб ти була щаслива. Тепер це залежить тільки від тебе.”
Так, тепер це залежить тільки від мене.
І знаєте що? Уперше в житті це не лякає. Це надихає.
Завтра лечу в Туреччину. Перший раз у житті лечу одна. В іншу країну. До моря.
Валіза вже зібрана. Куплені красиві сукні. Записана музика на телефон. Заряджений фотоапарат.
Я готова до нового життя.
Того життя, де головною героїнею буду я.