— Алісо, люба, не хвилюйся так. Мама доглядає мене. Приїдеш, коли зможеш. Не хочу навантажувати тебе ще більше. Ти й так повертаєшся з роботи виснажена, тобі б відпочити, виспатися… А тут я постійно вимагаю уваги.
Аліса не стримала схлип.
— Костю, ти такий дбайливий, такий уважний… Все буде добре. Ми обов’язково знайдемо фахівців, які допоможуть.
Чоловік м’яко погладив її по волоссю.
– Алісочка, який кредит? Як потім розплачуватимешся? Тобі ще жити та жити.
Аліса стривожено глянула на нього.
— Костику, навіть не думай про це. Я не дозволю тобі таке говорити.
Він перевів погляд на годинник.
— Біжи швидше, запізнишся на маршрутку.
Аліса теж подивилася на якийсь час.
– Ні, я не поїду. Завтра схожу. Сьогодні мама в нічну зміну, як же ти залишишся сам?
– Алісо, що ти? Ти ж знаєш своє керівництво. Запізнишся — позбавлять премії. А як тоді? Адже ти все підготувала. Я впораюся, чесно.
Аліса вибігла з дому. Сльози застилали очі. Вона ніколи не думала, що опиниться у такій ситуації. Її Костя, завжди життєрадісний та енергійний, тепер тяжко хворів. І хвороба його була настільки загадковою, що лікарі відмовлялися ставити діагноз.
Коли один літній лікар заявив, що «на ньому можна орати», Костя образився і категорично відмовився продовжувати обстеження, але безуспішно.
— Що ти його тягаєш лікарнями? Дай відпочити. Нема чим зайнятися? Візьми підробіток. Зайві гроші не завадять. Чи годувальника немає?
Аліса злякано кивнула. Вона завжди побоювалася свекрухи. Та одразу дала зрозуміти, що Аліса — не та невістка, яку вона хотіла бачити поряд із сином. На весіллі вона прямо заявила: Ти сіра мишка. Не розумію, що він у тобі знайшов.
Аліса нічого не розповіла Кості. Не хотіла його засмучувати. Він дуже любив маму. Але сама щоразу почувала себе недостатньо гарною поряд із свекрухою.
Саме свекруха наполягла на тому, щоб вони поки не мали дітей. Вона говорила, що вони одружені недовго, треба краще пізнати один одного. Зараз Аліса думала, яка ж вона далекоглядна. Що б вона робила, якби у них була дитина? Це здавалося їй немислимим.
На майданчику, де зупинялися маршрутки, було багатолюдно. Усі поспішали до міста. Тут, на околиці, розташовувалися приватні будинки та дачі.
Аліса відійшла убік. Не хотілося чути шум натовпу. Їй потрібна була тиша.
— Дозволь погадати, красуне.
Аліса здригнулася і обернулася. Перед нею стояла літня циганка.
— Чого злякалася? Хіба цигани колись зробили тобі зло?
– Ні.
— Ото й не бійся. Дай руку.
Аліса, мов уві сні, простягла долоню. Циганка довго розглядала її, а потім відпустила.
— Не гадатиму. Скажу тільки одне: скоро ти дізнаєшся, скільки людей довкола тебе дурять. Дізнаєшся раптово, але це зробить тебе мудрішим. Не бійся бути суворою, бійся бути наївною.
Циганка розчинилася в натовпі, навіть не попросивши грошей. Аліса струснула головою. «Я точно божеволію», — подумала вона. У її житті немає нікого, хто міг би її обдурити. Вона завжди добра до всіх, завжди намагається допомагати. Та й навіщо її дурити? Вона не має нічого цінного.
Підійшла маршрутка. Аліса забарилася, і вільним виявилося лише місце поряд із водієм. Довелося сісти.
– Аліса? Це ти?
Вона здивовано глянула на водія.
— Мишко?.. Не може бути!
— Вже півроку працюю цим маршрутом. А ти, мабуть, рідко тут буваєш?
– Так, раніше не доводилося. Тепер буду частіше.
– Розкажи, як живеш? Відколи я пішов до армії, нічого про тебе не знаю.
Молодий чоловік усміхнувся.
— Знаєш, коли йшов, думав: повернусь, ти підростеш, одружуся.
Аліса засміялася.
– Ну і фантазер! Сам би підріс. Ми ж навчалися в одному класі.
– Правда? Точно! Ти ще списувала в мене.
— Це ти списував у мене! Миш, десять років минуло, а ти ні краплі не змінився.
— А навіщо змінюватись? Життя прекрасне.
Аліса понурилася.
– Можливо. Тільки не всім.
– Що трапилося, Аліс? У тебе є проблеми?
Сльози знову з’явилися у її очах. Вона махнула рукою.
— Мишко, не питай. Чоловік хворіє. Лікарі нічого не можуть вдіяти. Він згасає на очах. Попросив залишитись на дачі, щоб не заважати мені.
– Чому на дачі? Чому не в лікарні?
— Лікарі не можуть зрозуміти, що з ним відбувається. Тільки гроші витрачаємо.
— Тобто вони кажуть, що він здоровий?
Аліса кивнула, ледве стримуючи сльози.
– Уяви, ніхто не може зрозуміти, що з ним відбувається. Зовсім ніхто.
— Тобто ви обійшли всіх лікарів?
— Так, ми побували у багатьох фахівців. А тепер він просто цурається лікування. Та й лікарі нічого не призначають.
– Дивно все це. Зазвичай, навіть якщо діагноз незрозумілий, пацієнта підтримують, обстежують, лікують. Як його відпустили? Чи він сам пішов?
— Миш, ти не повіриш. Йому жодного разу не запропонували лягти до лікарні. У нашу охорону здоров’я немовби вклали всі ресурси лише для своїх.
Мишко дивно подивився на неї.
— Алісо, а тобі не здається, що тут щось не таке? Які у вас зараз стосунки із чоловіком? Гарні?
— Я знаю, про що ти думаєш — що він прикидається.
Мишко знизав плечима.
— Ну, тут ти, звичайно, маєш рацію. Тобі видніше.
Він написав номер телефону на аркуші.
— Не губися, дзвони. Якщо що – теж дзвони. Маю машину, допоможу.
– Дякую, Міш. Було приємно зустрітись.
Мишко серйозно глянув на неї.
– І мені теж. Дзвони у будь-який час. Я живу один, тож не потурбуєш.
Аліса помахала слідом за маршруткою і глибоко зітхнула, ніби нарешті змогла ковтнути свіжого повітря.
Минув тиждень. Усі вихідні вона провела біля свекрухи. Морально вимоталася більше, ніж за весь робочий тиждень. “Алісо, зроби те”, “Алісо, принеси це”, “Алісо, ти все робиш неправильно”. Вона вичистила все, приготувала їжу на тиждень.
Лише увечері неділя повернулася до міста. Гроші залишила там. Всю зарплату. На проїзд та дрібні витрати залишила собі копійки. Кості можуть знадобитися ліки. Та й харчуватися він має якісно.
Свекруха лише скривилася: «Боже, яка жалюгідна зарплата. На таких грошах довго не протягнеш».
Аліса хотіла заперечити, що отримує цілком гідно. Але передумала. Все одно отримала б чергову порцію моралі про те, як її синові «не пощастило».
З самого ранку вона не могла додзвонитися до чоловіка. Набралася сміливості та подзвонила свекрусі.
– Алісо, звідки мені знати, що з твоїм чоловіком? Мабуть, спить. Я ж на роботі.
Алісу обурила така байдужість. Зрештою, це її син. Вона одразу звернулася до начальства, щоб відпроситись. Вирішила перевірити, як там Костя захопити фрукти.
За годину вона вже підходила до будинку. Костя зрадіє. Він не чекає на неї сьогодні, тим більше так рано. Знає, що вона працює до шести.
Вона спробувала відчинити двері, але ключ не входив. Двері були зачинені зсередини. Дивно, як він зміг закритися? Він ледве ходить.
Аліса обійшла будинок, знайшла прутик і відчинила кухонні двері, як одного разу робила свекруху, втративши ключі.
У хаті стояла тиша. Аліса злякалася. Обережно відчинила двері до кімнати і завмерла. У голові спалахнули слова циганки: «Не бійся бути злим, бійся бути дурою». Чоловік міцно обіймав незнайому дівчину. Поруч із ліжком стояв столик із залишками вчорашнього свята: шампанське, коньяк.
Аліса спробувала зібратися з думками, але змогла. Тихо зачинила двері, вийшла з дому і попрямувала до зупинки. До маршрутки – дві години. Вона дістала телефон.
— Мишко, ти вільний?
— Алісо, що з твоїм голосом? Щось сталося? Із чоловіком? Помер?
Аліса посміхнулася.
– Так, для мене він помер. Де ж ти? Я зараз приїду.
— Чекаю на зупинці.
Аліса трохи посиділа, потім зателефонувала свекрусі.
— Я ж просила не дзвонити!
– Це надовго. Коли побачите сина, скажіть, хай забирає свої речі. Сьогодні я все зберу.
– Що? Ти кидаєш вмираючого чоловіка?
– Вмираючого? Я щойно була у вас вдома. Прощайте, Ірино Сергіївно. Сподіваюся, ми більше не побачимось.
Вона відключилася і відкинулася на спинку лави. Сліз не було.
— Бачу, прозріла, — почувся голос.
Аліса здригнулася. Поруч стояла та сама циганка і посміхалася.
– Не хвилюйся. Тепер ти дізнаєшся, що означає жити по-справжньому.
Циганка повернулася, щоб піти, але Аліса схопилася.
— Зачекайте, скажіть…
Жінка похитала головою.
– Більше нічого не скажу. Тепер все у твоїх руках.
До зупинки під’їхала машина. З неї вискочив Мишко.
– Алісо, що сталося?
Вона прошепотіла:
— Мишко, як я рада тебе бачити!
Дорогою до міста вона розповіла все. Говорила спокійно, без емоцій. Мишко уважно слухав. Потім спитав:
— Аліс… Як ти взагалі могла вийти за таку людину? Я завжди казав, що твоя довірливість до добра не доведе. Давай адресу, куди їхати.
– Не знаю… Не хочу додому. Висади мене на набережній, просто пройдусь.
Мишко кивнув.
– Тоді я з тобою.
– Миш …
– Що?
— Чому ти завжди з’являєшся саме тоді, коли ти найбільше потрібний?
Він усміхнувся.
— Не знаю, мабуть, відчуваю.
Аліса теж усміхнулася, згадавши їхню першу зустріч. Вона йшла до школи, коли старшокласник випадково налетів на неї і почав кричати. Її портфель опинився у кущах, вона плакала. Але тут з’явився Мишко — молодший, але рішучий. Він заступився за неї і з того часу став її захисником.
Додому Аліса повернулася лише увечері. Квартира здавалась порожньою, але на душі було легше. Вона думала про майбутнє без чоловіка і бачила у ньому лише плюси. Головне тепер це її будинок.
Телефон задзвонив знову. П’ятдесят пропущених від чоловіка. На цей раз вона відповіла.
– Алісо, що відбувається? Чому не береш слухавку?
— Костю, а твоя подруга вже пішла?
Тиша на тому кінці дроту.
— Значить, мама не збрехала. Що ти хочеш? Сама у всьому винна. Подивися на себе!
— Костю, мені все одно, що ти про мене думаєш. Я зберу твої речі та відправлю їх тобі. Сплачено буде за мій рахунок.
— Стривай, так не можна. Це не те, що ти думаєш.
– Заспокойся. Я все вирішила.
Вона вимкнула телефон і заблокувала його номер.
За тиждень Костя приїхав. Вона не пустила його всередину, виставивши валізи до під’їзду.
– Як так? Навіть не пустиш? Це ж і мій дім!
– Ні. Цей будинок належить мені. Ти тут не живеш.
Він зло подивився на неї.
– Дивно. Не думав, що ти можеш бути такою жорстокою.
Аліса мовчки зачинила двері.
За два тижні зателефонував Мишко.
– Як ти там? Перестала ревти? Пішли у кіно.
Вона посміхнулася. Мишко завжди був таким упевненим, що проблеми обминали його.
– Домовилися!
Після кіно вони гуляли містом. Алісі було легко і вільно. Ніхто не вимагав її уваги, вона ні за кого не відповідала.
— Знаєш, Мишко, мені так добре, наче я знову стала підлітком.
— Мені також.
– Пам’ятаєш, як ти просив мене вийти за тебе заміж?
– Коли це було? – Здивувалася вона.
– Під шкільною акацією.
— Мише, це було в сьомому класі! — засміялася вона.
Він вдав, що образився.
— Але ж ти тоді погодилася!
Вони засміялися.
До її будинку підійшли після опівночі. Аліса зупинилася, зазирнула йому у вічі, взяла за руку, і вони разом увійшли до під’їзду.
А за три місяці вони зіграли весілля. І це була найкрасивіша церемонія.