– Ларисо, ну ще трохи, давай, – Гліб підбадьорював дружину, яка ледь волочила ноги. Кожен її крок здавався останнім зусиллям перед повною знемогою. Хвороба висмоктувала її сили, немов невидимий вампір, поглинаючи залишки енергії.
Гліб періодично поглядав на неї з винуватим виглядом, але його очі видавали зовсім інше: холодний розрахунок і тверду рішучість.
– Я більше не можу, Гліб, – прошепотіла Лариса, і голос її здригнувся від утоми й образи. – Розумію, ти хочеш як краще… Але сил більше немає.
– Можеш, он, дивись, хатинка! – вигукнув він, вказуючи рукою кудись у глиб лісу. Його голос звучав майже урочисто, ніби він щойно відкрив ключ до порятунку. Лариса примружилася, намагаючись розгледіти будиночок крізь каламутну пелену слабкості.
Хата справді стояла там, похилена, ніби стара баба, готова впасти від першого ж пориву вітру. Її вікна, затягнуті павутиною, нагадували порожні очниці, а дах, зарослий мохом, здавався шапкою забутого часом привида.
Коли вони дісталися ґанку, Лариса ледь трималася на ногах. Гліб допоміг їй піднятися скрипучими сходами і поклав на жорстку лавку. У його очах промайнуло задоволення, немов він завершив найважливішу справу.
– Ну ось, тепер відпочивай, скільки влізе, – вимовив він, усміхаючись, але його усмішка була позбавлена тепла.
Лариса озирнулася. Старі стіни випромінювали запах вогкості та гнилі, а в кутку валялися обривки старих ганчірок і дощок. Вона злякано подивилася на чоловіка.
– Гліб, але тут, здається, ніхто не живе.
– Звісно, ніхто не живе, років двадцять як, – безтурботно відповів він, немов це було само собою зрозумілим. – І ніхто сюди не ходить. Якщо пощастить, сама Богу душу віддаси, а ні – дикі звірі заберуться в цю халупу.
– Гліб… Гліб, що ти таке кажеш? Схаменися! – Лариса спробувала сісти, але тіло відмовлялося підкорятися.
Гліб випростався, і його обличчя змінилося. Холодний блиск в очах змінився лютим вогнем.
– Я ж тебе по-хорошому просив, перепиши на мене бізнес. Але ти вперлася, як баран. Знаєш, чого мені коштувало терпіти тебе поруч, спати з тобою? Ти викликаєш у мене огиду.
– Від моїх грошей, значить, не нудить? – гірко запитала Лариса.
– Від моїх! Вони вже мої. Справа за малим – формальності. Усі знають, як ти любиш усіляких чаклунів, яких у природі не існує. Я вже котрий день розповідаю всім, що ти збожеволіла на ідеї їхати в глушину до шарлатана. Я тебе відмовляв, але всі в курсі, яка ти вперта. Як тобі мій план? Мені навіть на труну витрачатися не доведеться, не кажучи вже про поминки.
Гліб розсміявся, і його сміх луною рознісся лісом, звучачи моторошно і лякаюче. Лариса заплющила очі. “Не може бути, це поганий сон”, – промайнуло в голові. Але чоловік вийшов із хатинки, залишивши її саму. Вона спробувала піднятися. “Потрібно наздогнати його, він перегнув палицю з цим жартом!”
Але тіло не слухалося, слабкість скувала її ланцюгами. В останні місяці вона швидко втрачала сили, навіть поворухнутися не могла. Очі злипалися, і Лариса здалася, занурившись у тривожну дрімоту.
Вони одружилися п’ять років тому. Гліб приїхав з іншого міста, без гроша в кишені, без роботи, але з непереборною чарівністю. Лариса, втомлена самотністю, закохалася без пам’яті. Вона нікого не слухала, хоча багато хто попереджав її: Глібу потрібні тільки її гроші, він зраджує їй з іншими жінками, обдаровуючи їх подарунками.
Правду вона дізналася рік тому, і відтоді здоров’я почало стрімко погіршуватися. Болячки сипалися одна за одною, вона не вилазила з лікарень. Лікарі твердили одне: нервовий зрив із наслідками. Вона намагалася зберігати спокій, але думки про зраду Гліба терзали її душу.
“Нікому нічого не кажи, тримайся”, – твердила вона собі.
І ось тепер вона – багата, успішна, але хвора до такої міри, що не може вибратися з лісу. Вона помре на самоті, і ніхто не дізнається, що з нею сталося.
Раптово Лариса почула, як дикі звірі відчули здобич. У напівтемряві хатинки хтось стояв поруч із нею… Ні, це був не звір.
– Не бійся.
Лариса здригнулася від несподіванки. Перед нею стояла дівчинка років семи-восьми. Крихітка присіла поруч, її очі світилися дитячою наївністю і рішучістю.
– Я звідти, – вона махнула рукою в кут. – Коли твій… коли він тебе притягнув, я вже була тут. Я сховалася.
Лариса підвелася.
– Звідки ти тут? Тебе теж хтось привів?
– Ні, я сама прийшла. – Дівчинка тупнула ногою. – Я часто сюди навідуюся. Як із батьком посваряюся, так одразу сюди. А нехай посидить, поміркує над своєю поведінкою!
– Він тебе ображає? – Лариса дивилася на юну співрозмовницю з цікавістю.
– Ще й як! Чому я, дитина, повинна йому по дому допомагати? А якщо мені не хочеться, він мене посуд мити змушує!
– Напевно, він втомлюється, а тобі доручає роботу під силу. От якби мій батько був живий, я б робила все, що він скаже. Абсолютно все, навіть те, що не вмію, не хочу і не можу.
– А що, твій батько на небі?
– Так, давно вже.
– Ти хочеш сказати, що і мій батько…? – дівчинка подивилася на Ларису з усмішкою.
– Не хочу тебе засмучувати, але так. І ти будеш гірко шкодувати, що не допомагала йому.
– Мій батько завжди буде жити! – дівчинка насупилася і відвернулася.
Лариса розгубилася. “Зараз ця маленька образиться і втече”, – подумала вона.
– Сонечко, всі люди йдуть. Але потім, коли стають старенькими. Якщо тільки не хворіють.
Дівчинка зітхнула.
– Мама хворіла. Вона пішла від нас на небеса. Я часто плачу, бо дуже за нею сумую. Я буду батькові допомагати, щоб він жив. А тебе сюди теж привезли ,щоб ти пішла на небеса?
– Виходить, що так.
– А чому? Чому ти не в лікарні?
Лариса зітхнула, сльоза скотилася по щоці. Дівчинка злякано подивилася на неї.
– А цей! Він спеціально, щоб тебе не вилікували?
– Мабуть, так.
Дівчинка схопилася на ноги.
– Я зараз батька приведу. Знаєш, який він у мене? Він усе село лікує. Тільки маму не зміг урятувати. Сказав, що тим, хто йому дорогий, він допомогти не в силах.
– Це як?
Дівчинка озирнулася на двері, потім на Ларису і пошепки сказала:
– Мій батько чаклун.
Лариса тихенько розсміялася.
– Сонечко, та не буває чаклунів.
– Ах, не буває? А твій-то казав, що ти в них віриш. Гаразд, не нудьгуй, я побігла, тут бігти пристойно.
– Як тебе звати?
– Дарина.
– Даринко, ти не боїшся звірів?
– Та яких звірів? У цей ліс, крім їжаків, ніхто не заходить. – Дівчинка зникла так само раптово, як і з’явилася.
Лариса заплющила очі, намагаючись думати про що-небудь приємне…
Лариса провалилася в дрімоту, але її розбудив тихий шепіт. Хтось перешіптувався поруч, немов боячись потривожити тишу хатинки.
– Тату, вона вже все? – голос Дарини був сповнений дитячої цікавості.
– Ні, просто спить, – відповів чоловік, і його голос звучав упевнено, ніби він звик ухвалювати рішення навіть у найнепередбачуваніших ситуаціях.
– Невже?
Лариса різко розплющила очі, її серце забилося частіше. У напівтемряві вона ледь могла розрізнити силует дівчинки, яка сиділа поруч із нею.
– Даринко, ти повернулася! – видихнула Лариса, а потім перевела погляд на чоловіка. Його обличчя приховувала тінь, але щось у його поставі, у рухах свідчило про силу й упевненість.
– Вітаю, вибачте, – вимовила вона слабким голосом.
– Нічого страшного, все буде гаразд, – заспокоїв її чоловік. – Ви зможете вийти на вулицю?
Лариса зітхнула. Вона хотіла відповісти “ні”, але слова застрягли в горлі. Її тіло здавалося чужим, немов вона більше не володіла ним.
Чоловік доторкнувся долонею до її чола, і Лариса відчула дивне тепло, яке виходило від його руки.
– Зможете, я впевнений, – сказав він, і в його голосі було стільки рішучості, що Лариса повірила йому.
Сили почали повертатися. З підтримкою незнайомця вона зробила кілька кроків, відчуваючи, як ноги знову знаходять опору. Біля хатинки стояв дивний транспортний засіб – гібрид мотоцикла й автомобіля, з величезними колесами та візком, який здавався надто масивним для такого пристрою.
Крок – і в очах потемніло. Лариса почала осідати, але міцні руки підхопили її і дбайливо поклали в візок. Куди вони їхали, скільки часу минуло – вона не пам’ятала. Лише зрідка приходила до тями на вибоїнах, бачила миготливі дерева і знову занурювалася в забуття. Їй було все одно. Незнайомі люди кудись везли її, і нехай.
Але замість холоду і темряви, вона відчула тепло і спокій. “Дивно, але їсти хочеться”, – подумала вона. “Цікаво, а там теж годують?”
Вона розплющила очі й здивовано завмерла. Перед нею був не потойбічний світ, а затишний будинок із високими стелями, світлими дерев’яними стінами та сучасним телевізором на стіні.
– Прокинулися? Чудово! Зараз будемо вечеряти. Сьогодні в нас особлива вечеря, вперше Дарина сама запропонувала допомогти. Не знаю, що ви їй там наговорили, але я вам дуже вдячний, – сказав чоловік, і його голос звучав так тепло, що Лариса мимоволі посміхнулася.
Вона вирішила, що нізащо не розповість, про що говорила з Дариною. “Я, доросла тітка, повчаю дитину!” Чоловік допоміг їй сісти, підклав подушки і присунув стіл.
– Ой, ну що ви, ви ж не хочете сказати, що їсти не хочете?
Лариса прислухалася до себе: “Ні, їсти хочу”. Це почуття було майже забутим. На вечерю була товчена картопля з підливою і м’ясом, салат зі свіжих овочів, молоко і хліб. “Ось чим так апетитно пахло!”
Лариса з подивом розглядала хліб. Буханки були величезними, а дірочки в м’якушці нагадували сліди від бульбашок повітря, які, здавалося, намагалися втекти, але запеклися.
– Їжте, він не вкусить. Знаєте, не можу їсти магазинний хліб, печу сам, – сказав чоловік.
Лариса в усі очі дивилася на нього.
– Так? Самі?
– Так, потім покажу, раптом і ви захочете спробувати.
Лариса сумно посміхнулася, взяла ложку картоплі. “Здається, нічого смачнішого в житті не їла”. На середині тарілки її зморило, і над нею схилився чоловік. Він допоміг їй лягти, і Лара встигла запитати:
– Як вас звати?
– Олексій, – відповів він, і вона посміхнулася, перш ніж зануритися в сон.
З кожним днем Лариса почувалася все краще. Апетит повернувся, сили відновлювалися, але як – залишалося загадкою. Ніяких ліків, ніяких процедур. Одного разу, коли Дарина кудись утекла, Лариса запитала в Олексія:
– Це ви?
Чоловік здивовано подивився на неї своїми ясними блакитними очима.
– Що я?
– Ну, мені ж краще стало, набагато краще. А я, по ідеї, повинна була… ну, ви розумієте. Дарина сказала, ви чаклун.
Олексій деякий час мовчки дивився на неї, потім розреготався так заразливо, що Лариса мимоволі посміхнулася.
– Ох фантазерка! Бабуся у нас була… ну, як ви кажете, з цих. Дещо розповіла, показала. Але мені до чаклуна, як до місяця.
Лариса одужувала з кожним днем, і ось настав момент, коли вона змогла самостійно вийти на вулицю.
– Ларисо, Ларисо, ти молодець! – Олексій підхопив її на руки і закружляв, а Лариса, притулившись до нього, заплакала від щастя.
Гліб нервово походжав кабінетом.
– Не розумію… Мені потрібні всі права! Ви хоч розумієте, фірмою хтось має керувати? Я не можу чекати, усе розвалиться!
Один із присутніх тихо промовив:
– Фірма працює як годинник, Лариса все налагодила.
– Та годі вже, Лариса та Лариса! – закричав Гліб. – Ви ж розумієте, її більше немає. Поперлася в якусь глушину, і там її, мабуть, звірі розтерзали. Я законний чоловік!
– Не варто так говорити. Поки немає доказів, вона зникла безвісти. Триває слідство, тож ви поспішаєте, Гліб Сергійович. І це викликає підозри.
Гліб злісно подивився на того, хто говорив.
– Сподіваюся, ви розумієте, що більше не працюєте в цій фірмі. Я людина, яка втратила кохану дружину, а ви мені тут натяки кидаєте!
Літній чоловік встав.
– У будь-якому разі, я б сам із вами не працював.
Гліб глузливо обвів поглядом присутніх.
– Ну, хто ще не хоче працювати під моїм керівництвом? Кому ще вказати на двері?
Він із жахом спостерігав, як усі вставали з-за столу.
– Та й добре, сьогодні ж нових знайду!
Гліб був злий. “Бовдури, чекають свою…”
До кабінету увійшла Лариса. Від виснаженої жінки не залишилося й сліду. За півроку вона перетворилася: помолодшала, покращала. Вона була не одна – її супроводжував чоловік і кілька поліцейських. Гліб впав у крісло, ноги його не тримали.
– Ти… як… ти повинна була…!
– Але, як завжди, твій план провалився. У тебе взагалі якось не дуже з планами.
Коли Гліба, який викрикував прокляття, повели, Лариса посміхнулася присутнім.
– Ну, вітаю. Я повернулася, у мене повно планів. Дозвольте представити, мій чоловік Олексій. До речі, у вихідні всіх запрошено на шашлики, познайомитеся ближче не тільки з Олексієм, а й із природою. Це я кажу зараз, щоб потім не було запитань. У мене тепер є дочка, Даринка. Вона приїхала з нами, але, на жаль, наша Свєточка переманила її своєю валізою косметики.
Секретар Лариси, красива і модна дівчина, нікуди не виходила без валізи косметики. Усі дівчата бігали до неї за порадами щодо макіяжу.
– Семене Аркадійовичу, потрібно зайнятися розлученням і удочерінням, – звернулася Лариса до адвоката фірми.
Той усміхнувся:
– Усе зроблю, Ларисо, з поверненням!