«Коли нікого не залишилось, свекруха згадала про нас. Але надто пізно…»
Ми з Олексієм разом вже понад десять років. Побралася з ним, коли мені було двадцять п’ять. Чоловік у мене не єдина дитина в родині — в нього двоє старших братів, обидва давно влаштовані: сім’ї, робота, власні хати. Їхня мати, Валентина Семенівна — жінка твердого характеру, не з тих, що ховаються за чужими спинами. Сама виростила трьох синів і ні перед ким у житті не схиляла голови.
Від перших днів нашого шлюбу я відчувала, що свекруха має до мене якусь особливу неприязнь. Відверто вона нічого не казала, але її ставлення читалося в кожному погляді, в кожній мовчанці за святковим столом, у кожному її «не помітила». Я намагалась не звертати уваги. Думала: може, не виправдала її очікувань, або вона просто не хотіла відпускати найменшого сина від спідниці.
Адже Олексій був її опорою. Після того, як старші сини завели власні родини, він лишився з нею — допомагав по господарству, возив до лікарів, вирішував справи. А тут з’явилась я. І його життя змінилось.
Я дуже хотіла стати для неї рідною. Готувала її улюблені страви, запрошувала на свята, купувала подарунки. Навіть намагалась називати її «мамо», але слова зав’ядали в горлі. Вона була холодною, стриманою, ніби завжди тримала дистанцію, і я почувалася чужою в цьому домі.
Коли в нас з Олексієм народився син, Валентина Семенівна почала частіше навідуватись. Та радість тривала недовго: незабаром онуками її обдарували й старші брати чоловіка, а інтерес до нашої дитини якось згас. На свята вона їздила до них, дзвонила їм, а про нас згадувала в останню чергу. Найболючішим для мене було те, що вона жодного разу не привітала мене з днем народження, якщо Олексій не нагадував. Жодного дзвінка, листівки, смс. Спочатку страждала, потім змирилась. Не всім судилося мати другу матір.
Минали роки. Жили скромно, без розкошів. У нас народилася донька. Олексій працював, я доглядала за дітьми. Свекруха маячила десь на узбіччі нашого життя — все та сама відчуженість, рідкісні зустрічі. Ми не ображались, але й не шукали близькості.
Рік тому помер свекор. Його смерть стала важким ударом для Валентини Семенівни. Вона ніби зів’яла, посивіла. Лікарі виписали ліки, заговорили про депресію. Мовляв, вік, переживання. Старші сини приїздили раз, привезли продуктів — і зникли. Мабуть, сподівались, що вона «сама якось впорається». Ми навідувались — нечасто, та частіше за інших.
І от напередодні Нового року вона несподівано запросила нас зустріти свято в неї. «Дуже хочеться, щоб ви були поруч», — сказала. Я здивувалась, але погодилась. Людина в скруті, хай і не рідна, та все ж частина нашої родини.
Я готувала вечерю, нарізала салати, ставила на стіл гаряче, поки вона лежала на канапі й зітхала. Питала, чи приїдуть інші діти, а вона махала рукою: «Та кому я тепер потрібна…»
Опівночі, перед промовою президента, Валентина Семенівна раптом випросталась у кріслі й попросила нас сісти поряд. «Ви — моя остання надія, — сказала вона. — Я пропонувала це Сашкові й Павлу, але їхні дружини відмовились. Тому лишились ви. Переїжджайте до мене. Доглядайте. А я за це оформлю на вас квартиру».
Мене, признаюсь, ніби струмом пройняло. Оніміла. Усі ці роки — чужа, непомітна, непотрібна. А тепер, коли інші відвернулись, вона «раптом згадала». Усе, що було потрібне від неї роками — тепле слово, трішки уваги. Та вона обирала інших. А тепер, коли ті відмовились — згада