Варення з вишні виглядало бездоганно — густе, прозоре, з яскравим насиченим кольором. Катерина акуратно витерла край банки, щільно закрутила кришку й поставила її в пакет, де вже лежали ще дві баночки варення, домашні пиріжки та коробка якісного чаю. Не надто багато, але й не з порожніми руками.
— Кать, ти готова? — заглянув на кухню Андрій. Він уже був одягнений, тримав ключі в руках і нетерпляче переминався з ноги на ногу. — Таксі за кілька хвилин під’їде.
— Майже, — усміхнулась вона, ховаючи хвилювання за доброзичливим тоном. — Думаєш, мамі сподобається варення?
— Та годі, це все зайве, — махнув він рукою. — Маман і так нас добре прийме, навіть без подарунків.
Йому легко казати. Для його мами він — улюблений син, безцінний і неповторний.
А от для невістки, з якою вони бачилися всього один раз — на весіллі три місяці тому, — цей візит був першим серйозним іспитом: як її сприймуть у родині чоловіка.
— Я хочу справити гарне враження, — відповіла Катерина, надягаючи пальто.
— Ну ти й справді зациклилась, — усміхнувся Андрій. — Мама — проста жінка. Це ж не якась церемонія.
Проста… Можливо. Але Тамара Вікторівна працювала завучем у школі, а на весіллі була одягнена з таким смаком, що скидалася на світську левицю. І запитання ставила відповідні — наприклад, хто батьки нареченої та де вони працюють.
— Речі зібрала? — спитав Андрій, допомагаючи дружині застебнути кардиган. — Ми ж на два тижні їдемо.
— Так, усе зібрано.
До вокзалу їх довезло таксі, а потім двогодинний потяг доставив у невелике містечко, де Андрій провів дитинство. Тут жили його мама і молодша сестра.
— Андрюшенько! — радісно вигукнула Тамара Вікторівна, коли вони зійшли з потяга. Вона стояла на пероні, бездоганно вбрана — у строгій сукні, з ідеальною зачіскою. На вигляд їй можна було дати на десять років менше, ніж було насправді.
Обійнявши сина, вона тепло, але стримано привітала невістку:
— Вітаю, Катю. Сподіваюся, дорога не дуже вас втомила?
— Ні, все гаразд, дякую, — усміхнулась Катерина, простягаючи пакет. — Привезла трохи домашнього варення й пиріжків. І добрий чай.
— Ой, зовсім не треба було, — Тамара взяла пакет двома пальцями, наче той міг забруднитись. — У нас і так усе готово до вечері.
Будинок Тамари Вікторівни виявився просторим, доглянутим особняком на тихій вуличці. Всередині — бездоганна чистота, світлі шпалери, масивні дерев’яні меблі та безліч сімейних фотографій: Андрій у дитинстві, Наталя в шкільній формі, спільні знімки на фоні новорічної ялинки.
— Ти житимеш у гостьовій кімнаті, Катю, — повідомила Тамара, показуючи дім. — А Андрій, звісно, у своїй. У нас тут традиції шанують.
Катерина запитально глянула на чоловіка. Той лише знизав плечима:
— Мамо, ми ж чоловік і дружина.
— Я пам’ятаю, синку, — усміхнулась Тамара самими губами. — Але в моєму домі — мої правила. Не ображайся, Катю. Це ж лише на два тижні.
— Звісно, нічого страшного, — поспішила погодитися вона.
Вечеря минула в компанії Наталі — мініатюрної копії матері, з такими ж уважними очима й трохи стиснутими губами. Розмова йшла мляво.
Катерина розповідала про роботу в бібліотеці, про плани, але постійно відчувала на собі оцінювальні погляди.
— А твої батьки зараз де? — спитала Тамара, розливаючи чай.
— У відрядженні. Тато часто в роз’їздах.
— Цікаво, а ким він працює?
— Він… працює в адміністрації.
— В якій саме?
— Обласній.
— От як! — Тамара кинула швидкий погляд на дочку. — І ким там?
— Радником.
— Просто радником? Чи за певним напрямком?
— Мамо, досить допитуватись, — втрутився Андрій. — Тато Каті працює в обласній адміністрації. Порядна людина, я ж тобі казав.
— Я просто цікавлюсь, синочку, — м’яко, але наполегливо відповіла Тамара. — Хочу краще дізнатися нашу нову родичку.
Перший день минув у напруженій ввічливості. Другий почався з прохання допомогти прибратися.
— Покажи, на що здатна молода господиня, — усміхнулася Тамара. — Сподіваюсь, у столиці ще вчать прибирати?
Катерина старанно терла, мила, витирала, намагаючись відповідати вимогам свекрухи. Але, здається, жодна річ не відповідала її стандартам.
— Доню, ти ніколи не мила вікна? — театрально зітхнула Тамара, розглядаючи скло. — Дивись, які розводи. Давай, я покажу, як треба.
До вечора руки Катерини пекли від хімії, а настрій опустився нижче плінтуса. Розставляючи посуд, вона почула мовчазне «виправлення» з боку Тамари.
— Пробачте, не так?
— У нашій родині прийнято інакше, — холодно відповіла свекруха. — Хоча, звісно, звідки тобі знати наші звичаї.
За обідом Наталя з ентузіазмом переповіла історію про сусідку, яка вдало вийшла заміж — тепер їздить на «Мерседесі».
— Уявляєш, її Сашко сам усе забезпечив! А дівчина — з простої родини.
— Молодець, звісно, — кивнула Тамара. — Оце і є — вибрати хорошого чоловіка. А твій Вадим як? Досі на «Фольксваґені»?
— Хоче змінити машину, — Наталя кинула багатозначний погляд на Катерину. — Тільки сам, без допомоги батька.
Катерина відчула, як лице спалахнуло. Натяк був зрозумілий: дочка чиновника, міська красуня, причепилась до простого хлопця.
— У мого батька не такі вже й великі зв’язки, як може здатись, — тихо сказала вона. — Ми себе самі забезпечуємо.
— Ну звісно, люба, — поблажливо усміхнулась Тамара. — Бібліотекар і інженер — це ж теж дохід.
Андрій мовчав, втупившись у тарілку. Коли Катерина легенько штовхнула його ногою під столом, він лише знизав плечима:
— Мамо, давай без цього. Ми нормально живемо.
— Я ж не кажу, що погано, — парирувала Тамара. — Просто комусь пощастило більше з батьками, ніж іншим.
Увечері, коли Катерина розчісувала волосся перед дзеркалом у гостьовій, до кімнати зайшов Андрій.
— Не зважай, — сказав він, сідаючи на ліжко. — Мама просто звикає.
— Звикає? Вона мене навіть не помічає! Усе переробляє за мною, постійно натякає…
— Та годі тобі, — махнув він рукою. — Мама завжди така. Пам’ятаєш, я розповідав про Оленку? Так вона її взагалі вигнала.
— І ти вважаєш це нормальним? Що твоя мама тисне на всіх твоїх дівчат?
— Ну, вона просто… захищає, по-своєму.
— Від чого? Від жінки, яку ти сам обрав? Від мене?
Андрій зморщився:
— Кать, не накручуй. Потерпи. Через два тижні будемо вдома.
Він чмокнув її у щоку і пішов у свою кімнату, залишивши її саму з важкістю всередині.
Наступного дня Тамара Вікторівна оголосила, що в них будуть гості — сусіди та кілька колег по школі.
— Катю, ти допоможеш мені приготувати щось для гостей? — запитала Тамара Вікторівна. Це прозвучало швидше як наказ, ніж як запитання. — Хотіла б подивитися, як ти вмієш готувати. Напевно, мама тебе навчила?
День розпочався як випробування кулінарних навичок. Катерина чаклувала над салатами й закусками під пильним поглядом свекрухи, яка коментувала кожен рух, виправляла кожен крок.
— Ні-ні, у нас так не роблять. Огірки нарізаємо тоненькими кружальцями, — Тамара відібрала в неї ніж і показала приклад. — Невже у вашій родині ніхто не їв звичайного салату?
До вечора Катерина почувалась, ніби після марафону — виснажена, змучена, з напругою в кожному м’язі. Гості — шестеро осіб, переважно жінки середнього віку та двоє чоловіків — із цікавістю розглядали невістку зі столиці.
— То це вона, та сама? — голосно промовила пишна пані у строкатій сукні. — Дочка якогось важливого чиновника?
— Чула, батько у вас в адміністрації працює? — додала інша. — Не просто ж так?
Катерина трохи знітилась:
— Так, він радник. Але посада не така вже й висока.
— Скромничає, — посміхнулась Тамара, перекинувшись поглядом з гостями. — Усі ці столичні дівчата такі закриті, коли мова про зв’язки. Правда, Катрусю?
За столом розмови набирали обертів. Обговорювали, як добре склалося життя у Наталі, який здібний Андрій, і яку «підтримку» вони, вочевидь, отримують від родини Катерини.
— Ми самі заробляємо, — нарешті не витримала вона. — Ніхто нам нічого не купував.
— Буває, — кивнула сусідка. — Як от ті ж Ковальчуки — синові квартиру нібито подарували, а потім виявилось: іпотека на все життя. А всі думали — великі люди.
— Ви натякаєте, що я брешу? — голос Катерини затремтів.
— Та що ти, люба, — лагідно втрутилася Тамара. — Просто ми тут живемо простіше. У нас усе чесно, знаємо одне про одного все. А в столиці, кажуть, легко створити красиву легенду.
Щодня терпіння Катерини тануло. До кінця першого тижня вона майже не спілкувалась ані з Тамарою, ані з Наталею. Відносини з Андрієм також стали натягнутими. Він уникав розмов про матір, а вечорами віддавав перевагу друзям, а не домашньому затишку.
Одного ранку, спустившись на кухню, Катерина застала Тамару й Наталю за жвавим обговоренням. Побачивши її, вони замовкли.
— Добрий ранок, — привіталась Катерина.
— І тобі доброго, — коротко відповіла свекруха. — Чай на плиті.
Катерина налила собі й сіла за стіл. Тиша тиснула, як вантаж.
— Мама мені написала, — почала вона, намагаючись говорити спокійно. — Вони з татом повернуться через тиждень. Запрошують нас з Андрієм на вечерю.
— Он як! — пирхнула Наталя. — Ваш радник вирішив відвідати простих смертних?
— Наталю! — удала, що осуджує дочку Тамара, хоча в голосі не було й натяку на докір.
— А що? Усі знають, як живуть ті, хто при посаді. Для них ми — ніщо.
— Мій батько не такий, — спокійно, але твердо відповіла Катерина.
— Авжеж, авжеж, — сухо протягнула Тамара. — У нас у місті теж є адміністрація. Добре знаємо, як там працюють ці «радники»… Хабарі, відкати…
— Мій тато чесна людина! — різко встала Катерина, розливши чай. — Він усе життя працює чесно!
— Справді? — Наталя з недовірою похитала головою. — А маєток під Києвом він на свою зарплату купив? Не ображай нас, Катю.
— У нас немає жодного маєтку! Ми живемо у звичайній квартирі!
— Досить прикрашати, — різко сказала Тамара. — Андрій казав, що ви їздили на дачу. Будинок у два поверхи, басейн — не особняк, значить, що ж тоді?
Катерина завмерла. Дача справді була — невеликий будиночок, який батько будував багато років, і басейн, який спорудили разом із братом лише кілька років тому. Але зараз це звучало зовсім по-іншому — як символ багатства, якого у неї ніколи не було.
— Ви все неправильно зрозуміли, — почала вона, але Тамара знову перебила:
— Катю, ми прості люди. Не любимо ігор у скромність. Андрій — хороший хлопець із гарної родини. Він заслуговує на більше, ніж дівчина, яка соромиться свого коріння й постійно бреше.
У цей момент на кухню зайшов сонний Андрій.
— Що за галас? — позіхнув він. — Чутно навіть у спальні.
— Твоя мама вважає мене брехухою, а сестра — що мій батько хабарник, — випалила Катерина.
Андрій зітхнув:
— Мамо, ми ж домовлялися…
— Про що ви домовлялися? — Катерина переводила погляд з чоловіка на свекруху.
Тамара підвелась, схрестивши руки:
— Я просто хочу знати правду про твою родину. Хто ви насправді.
— І що сказав твій син?
— Що ти скромна, з порядної сім’ї, — зітхнула Тамара. — А я бачу — тут щось не так. Бібліотекарка, яка заробляє копійки, батько, який «радник», але ніхто не знає, з яких питань… Схоже на гру.
Катерина відчула, як очі починає щипати від сліз:
— І ти дозволяєш їм таке казати про мене? Про мою родину?
— Катю, ну не гарячкуй, — потер лице Андрій. — Мама просто хвилюється. Вона ж не зі зла.
І в ту мить щось у ній зламалося. П’ять днів принижень, косих поглядів, саркастичних зауважень. І чоловік, який жодного разу не став на її бік.
— Знаєте що? — Катерина випрямилась. — Ви маєте рацію, Тамаро Вікторівно. Я справді не та, за кого себе видавала.
Свекруха кинула на сина переможний погляд: «Я ж казала!»
— Мій батько — заступник голови ОДА з гуманітарних питань. Ми ніколи цим не вихвалялись, бо в нашій родині цінують людину за те, ким вона є, а не ким були її батьки.
Запала важка тиша.
— Я мовчала, бо хотіла, щоб мене прийняли як Катерину, а не як «доньку чиновника». Але для вас титул важливіший за душу.
Вона повернулась до Андрія:
— Я їду. Сьогодні. І не впевнена, чи хочу, щоб ти був поруч.
Через дві години таксі вже везло її на вокзал. У вікні вона бачила, як Тамара Вікторівна нервово ходила двором, намагаючись комусь додзвонитися. Напевно, перевіряла інформацію.
Через тиждень, коли Катерина повернулась до роботи в бібліотеці, її телефон буквально розривався від дзвінків і повідомлень від Тамари й Наталі. Виявилось, що вони дізналися: її батько справді займає високу посаду. І що незабаром у їхньому містечку відкривається культурний центр — саме з його ініціативи.
Андрій повернувся до столиці через три дні після неї. На порозі стояв з букетом у зріст і винуватим поглядом.
— Пробач мені, — сказав він одразу. — Я поводився як останній егоїст.
— Так, — спокійно погодилась вона. — Саме так.
— Мама просить пробачення. Вона ж не знала…
— Ось у цьому й проблема, Андрію. Їй важливо не хто ти, а хто твої родичі. І тобі, здається, теж.
Катерина зачинила двері, залишивши чоловіка на сходовому майданчику — з квітами й жалем. Усередині було порожньо, але спокійно. Вона нарешті зрозуміла: не гроші, не статус і не зв’язки визначають людину. Лише одне — повага. А її не купиш і не успадкуєш. Вона або є, або її немає.
А у них її… не було.