Коли Іван повернувся з роботи, мати стояла на балконі й поливала квіти. Нахилившись над підвісними кашпо, вона дбайливо розправляла листя. Її обличчя було осяяне особливим, спокійним світлом.
— Мам, ти як бджілка, — Іван зняв піджак, підійшов і обійняв її за плечі. — Знову весь день на ногах?
— Та яка ж це робота, — відмахнулася вона з усмішкою. — Душа відпочиває. Поглянь, як усе квітне. Аромат — наче не балкон, а цілий ботанічний сад.
Вона засміялася — тихо, по-доброму, як завжди. Іван вдихнув ніжний аромат квітів і мимоволі згадав, як у дитинстві, коли вони жили в комуналці, єдиним «садом» був горщик з каланхое, який постійно скидав листя.
З того часу минуло чимало. Тепер мати часто бувала на дачі, яку він подарував їй на ювілей. Невеликий будиночок, зате з великим городом — саджай що хочеш. Навесні — розсада, влітку — теплиці, восени — закрутки. А взимку — чекала весни.
Та Іван знав: як би мама не усміхалася, в її очах завжди жила тиха, світла туга. Та, що не зникне, доки не здійсниться її найзаповітніша мрія — побачити того, кого вона чекає все життя.
Батько. Він пішов на роботу одного звичайного ранку — і не повернувся. Тоді Івану було всього п’ять. Мама розповідала: того дня він поцілував її в скроню, як завжди, підморгнув синові й сказав: «Будь молодцем». І пішов — не знаючи, що назавжди.
Потім були заяви, міліція, пошуки. Родичі й сусіди шепотілися: «Може, пішов», «Має іншу», «Щось сталося». Але мама повторювала одне:
— Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутись.
Ця думка не покидала Івана навіть через тридцять із лишком років. Він був упевнений: батько не міг їх покинути. Просто не міг.
Після школи Іван вступив до технічного вишу, хоча в глибині душі мріяв бути журналістом. Але розумів: треба якнайшвидше стати на ноги. Мама працювала санітаркою в лікарні, брала нічні зміни, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги розпухали, а очі червоніли від недосипу, казала:
— Все добре, Ваню. Головне — вчися.
І він учився. А ночами шукав батька в базах зниклих, переглядав архіви, писав на форуми. Надія не згасала — навпаки, ставала його сутністю. Він став сильним, бо знав: має бути опорою для мами.
Коли отримав першу хорошу роботу, спершу розрахувався з маминими боргами, потім відкрив заощадження, а згодом купив ту саму дачу. І сказав:
— Все, мамо, тепер ти відпочиваєш.
Вона тоді плакала, не соромлячись сліз. А він обійняв її й прошепотів:
— Ти це заслужила тисячу разів. Дякую тобі за все.
Іван мріяв про сім’ю. Про дім, у якому пахне борщем і випічкою, де в неділю збираються всі рідні, і лунає дитячий сміх. Але поки що він багато працював, збирав гроші на власну справу. Руки в нього завжди були вправні — ще з дитинства любив майструвати.
Та в серці жила мрія — знайти батька. Хотілося, щоб одного разу він увійшов у дім і сказав:
— Пробачте… Раніше не міг.
І тоді все стало б на свої місця. Вони б зрозуміли. Пробачили. Обійнялися утрьох. І все стало б по-справжньому.
Іноді Іван ловив себе на думці, що все ще пам’ятає його голос. Як батько підіймав його на руки й казав: «Ну що, богатирю, полетіли?» — і підкидав угору. А потім міцно ловив…
Тієї ночі Іван знову побачив його уві сні. Батько стояв на березі річки, в старому пальті, і кликав його. Обличчя було розмите, ніби крізь туман, але очі — ті самі. Сірі. Рідні.
Робота в Івана була стабільною, але на одну зарплату далеко не заїдеш, особливо якщо мрієш про власну справу. Тож увечері він підробляв — налаштовував комп’ютери, «розумні» системи. За вечір устигав відвідати два-три будинки. То принтер, то роутер, то оновлення — усе знав напам’ять. Особливо його цінували літні люди — ввічливий, терплячий, нічого не нав’язує, все пояснює зрозуміло.
Одного разу замовлення надійшло через знайому: багата сім’я, котеджне містечко за містом, охорона, пропуски. Потрібно налаштувати домашню мережу.
— Приїжджайте після шостої. Господиня буде вдома, все покаже, — попередили.
Іван прибув вчасно. Його пропустили через КПП, він під’їхав до білого будинку з колонами та великими вікнами. Двері відчинила молода дівчина — років двадцяти п’яти, тендітна, в гарній сукні.
— Ви майстер? Проходьте. Все в кабінеті тата. Він у відрядженні, але просив, щоб ви все сьогодні налаштували, — сказала вона з легкою усмішкою.
Іван пройшов усередину. Будинок був світлий, просторий, наповнений ледь вловимим дорогим ароматом. У вітальні — рояль, на стінах — картини, полички з книжками, фото в рамках. Кабінет — строгий: темне дерево, зелена лампа, масивний стіл, шкіряне крісло.
Він кивнув, дістав інструменти й сів до комп’ютера. Усе йшло, як завжди, поки випадковий погляд не впав на фото на стіні. Молода пара: жінка в білому з квітами у волоссі, поруч чоловік у сірому костюмі. Усміхається.
І хоча роки змінили риси, внутрішній голос пролунав чітко: це він. Батько.
Іван підвівся, підійшов. Сірі очі, знайомі вилиці, ямочка біля губ. Помилитись було неможливо.
— Перепрошую… а хто на цьому фото? — запитав він тихо…
Дівчина здивовано глянула на нього.
— Це мій тато. А ви його знаєте?
Іван не знав, що сказати. Дивився на світлину, наче побачив привид. Серце гупало так сильно, що здавалося — дівчина ось-ось це почує. Зрештою він видавив з себе:
— Здається… можливо, так. — Видихнув важко. — Ви б не могли… розповісти, як ваші батьки познайомилися? Вибачте, можливо, це виглядає дивно, але для мене це справді важливо.
Дівчина трохи зніяковіла, але відповіла:
— Тато взагалі мав незвичайну долю. Колись був звичайним інженером. Із мамою познайомилися випадково — на відпочинку, а потім закохалися…
Вона пильно подивилась на Івана:
— Ви наче зблідли. Все гаразд? Може, води?
Іван мовчки кивнув. Дівчина пішла на кухню, а він… Сам не розумів, навіщо це робить. Можливо, це неетично. Можливо, незаконно. Але він відкрив «Мій комп’ютер» і почав шукати.
Папка «Особисте» була захищена паролем. Іван ввів дату свого народження — і диво: спрацювало. Всередині — старі фото, скани документів… і текстовий файл без назви. Він натиснув на нього.
Текст починався різко, мов лист, який довго не наважувалися написати:
«Я з першого дня знав, що це неправильно. Ти була гарна, розумна, забезпечена й закохана. А я — ніхто. Лише починав. Збрехав, що неодружений, що нікого не маю. Думав, це буде короткий роман. Але все закрутилося: ти представила мене батькам як нареченого, ми почали готуватись до весілля… Хотів втекти, але вже не міг. Твоє довір’я, гроші твого батька тримали мене. Мені зробили нові документи. Паспорт без відмітки про шлюб. Я не пишаюсь цим. Але думав, так буде легше всім. Ліда забуде. Син ще малий — не зрозуміє. А тепер… я сам себе не впізнаю. Живу в достатку, але кожен ранок п’ю каву з думкою, що я зрадник. А повернення назад — вже немає…»
Очі Івана затуманилися. Він відкинувся на спинку крісла й довго сидів, втупившись у одну точку. Не знав, що відчувати. Злість? Зневагу? Жаль?
Перед ним — зрада, розтягнута на десятиліття. Мати, яка все життя працювала, збирала копійки, не виходила заміж вдруге, жила лише ним. А батько… жив у розкоші, забув, відмовився, переписав свою долю.
Іван завершив роботу якнайшвидше, отримав білий конверт з купюрами і пішов. Не пам’ятав, як дійшов до машини. Сів, закрив двері — руки тремтіли.
Три дні він не міг знайти слів, вигадував, як сказати правду. Але мати, як завжди, відчула:
— Щось трапилося, Ваню? Ти ніби сам не свій…
І він розповів. Усе. Про будинок, фото, ноутбук. Про історію, яку прочитав.
Вона слухала мовчки. Не перебивала жодного разу. Лише раз заплющила очі й стиснула пальці так сильно, що побіліли суглоби.
Коли він замовк, у кімнаті запанувала тиша. Потім вона підвелася, підійшла до вікна, довго дивилась кудись у далечінь. А потім спокійно сказала:
— Знаєш… а мені полегшало.
Іван здивувався:
— Полегшало?
— Так. Я стільки років жила з питанням. «Чому?» — питала. «А може, він у біді? А раптом йому зле? А якщо…» — щодня, по колу. А тепер знаю. Він не в біді. Він просто обрав інше життя.
Вона сіла за стіл, сперлась на руки. В її очах не було сліз. Лише втома. Така, що буває після довгої дороги.
— Тепер мені не потрібно чекати, Ваню. Не треба боятись, що я щось упустила. Я — вільна.
— Пробач, що я… що взагалі це знайшов, — прошепотів він.
Мати похитала головою.
— Не треба вибачень. Усе в житті — на краще. Просто ми не завжди це одразу розуміємо.
Вона підійшла й обійняла його. Так, як обіймала у дитинстві, коли він падав з велосипеда.
— Знаєш, ти — мій найбільший подарунок. І навіть він… — вона замислилася, — він подарував мені тебе. А значить, не все було даремно.
Того вечора Іван сидів біля ставка й дивився, як небо ніжно рожевіє на заході.
Він зрозумів: не хоче бачити батька. Не хоче ні слів, ні пояснень, ні пустих вибачень.
Його тато — не той, хто живе в чужому маєтку. Його батько — це образ з дитинства. Теплий. Чистий. У ньому — нічого зайвого. Нехай залишиться там. У спогадах.
Жити — це не тримати зло. Не тягнути за собою минуле, яке вже не йде поруч. Жити — це вміти відпускати.
І саме того вечора Іван відпустив усе остаточно.