– Сама подумай, хіба це нормально? – обурювався Антон у черговий раз, – твоєму боввану всього шістнадцять! Я його годую, одягаю, виховую, а ти поводишся так, ніби я йому ніхто!
– Так і є – ніхто, – спокійно відреагувала Олена на слова чоловіка, – вітчим – це не родич.
– Ах, навіть так? – Вибухнув Антон, – тоді нехай провалює з мого будинку!
– Так і буде, – усміхнулася Олена, – благо, йому є куди піти. Залишилося зачекати зовсім трохи.
– Ну, ні! Я не маю наміру чекати! Вибирай – або він, або я!
– А дітей теж ділитимемо? Сашка тобі, Ромку – мені?
– Ще чого! Вони залишаться зі мною! А ти можеш забиратися разом зі своїм сином!
– Отже, питання вирішено? – Олена припинила посміхатися і твердо дивилася чоловікові у вічі.
Такого натиску Антон не чекав, тож нічого не відповів і вискочив із квартири, голосно грюкнувши дверима.
…Вони одружилися п’ять років тому. У Олени від першого шлюбу був дев’ятирічний син Артем.
Наявність дитини не зупинила Антона. Він був упевнений, що легко порозуміється з хлопчиком.
Але не тут-то було. Артем ніяк не хотів налагоджувати контакт. Грубив, не слухався, ігнорував вітчима.
А коли в сім’ї з’явилися близнюки, Артем остаточно пішов у себе. Він був упевнений, що мамі він більше не потрібен, а вже її чоловікові – тим більше.
Олена розуміла, що відбувається із сином. Усіма шляхами вона намагалася зберегти з ним добрі стосунки.
Іноді це у неї виходило, іноді – ні. Але Олена не сумувала. Знала, що підлітковий вік – це ще те випробування і для дітей, і для їхніх батьків.
І тільки-но Артем трохи заспокоївся, навіть став нормально ставитися до молодших братів, як сталося неймовірне.
Бабуся та дідусь Артема по батьковій лінії, купили хлопчику квартиру. Чому? Все просто.
З їхнім єдиним сином стався нещасний випадок. Втративши його, батьки гостро усвідомили, що тепер єдиний, хто залишився у них – це онук.
Ось вони й вирішили забезпечити його житлом. Тим більше, що до повноліття Артема залишалося всього нічого.
Здавалося б, що потрібно радіти такому подарунку, але саме з цієї квартири у сім’ї Олени почалися серйозні проблеми.
Антон сердився неймовірно.
– Як же це! Я заробив на квартиру лише до сорока років, а цьому пацану – лише шістнадцять, а в нього вже є власне житло! Причому краще, ніж у мене!
– Хіба це справедливо? – І помчало.
Ні з того ні з цього Антон почав погано відгукуватися про батька хлопчика, ображати його батьків. Артему теж діставалося.
– Він виріс таким же «нікчемним», як його тато, і таким же хитрим, як дідусь із бабусею!
Олена захищала сина та батьків колишнього чоловіка. Навіть наводила їх у приклад:
– А що з ними не так? Вони ж молодці – подбали про майбутнє єдиного онука!
– І чому ти називаєш їх хитрими? – питала вона в Антона, – ти ніколи їх не бачив, нічого про них не знаєш.
– Порядні люди таких подарунків не роблять! Злодії! Точно! Ще й продумані! Дивись, онуку, який у твоєї мами чоловік-невдаха! Твій тато був у сто разів кращий!
– Не знала, що в тебе така багата фантазія, – усміхнулася Олена, – і звідки що береться? Ну, подумай, навіщо їм це все? Вони просто люблять онука, от і все. А ти трагедію розігруєш!
– Нічого я не розігрую! Знаю я таких, всі вони одним миром мазані, – відрізав чоловік, – ти краще скажи, що ми з квартирою робитимемо?
– У сенсі? І чому ми? – Здивувалася Олена, – квартира належить Артему, він і буде нею розпоряджатися.
– Цей шмаркач?! – Видихнув Антон, – ти серйозно?
– Досить, я не буду з тобою це обговорювати, та ще в такому тоні, – розлютилася Олена.
– А що тут обговорювати? – Чоловік заводився все більше і більше, – треба здати її і все. Гроші зайвими не бувають.
– Ще пропозиції будуть? – Крижаним тоном запитала Олена.
– Моя мама вважає, що цю квартиру треба продати, – згадав Антон пораду матері, – а гроші поділити між усіма нашими дітьми.
– Невже? – усміхнулася Олена, – а яке відношення наші з тобою діти і твоя мама мають до квартири Артема? І навіть, якщо він її продасть, то це його гроші. Не наші!
– А твоя мама, якщо так за онуків переймається, нехай наслідує приклад моїх колишніх свекра зі свекрухою, і купить кожному онуку по квартирі. Ну, або нехай на навчання розщедриться.
– Що ти несеш? – Антон схопився, – звідки у моєї матері такі гроші?!
– Ось саме, – спокійно відповіла Олена, – тож нехай свої рахує, а на чуже не зазіхає.
– Ну, знаєш, це занадто, – процідив Антон крізь зуби, – я від тебе такого не чекав.
– Я теж не очікувала, що тебе так накриє від заздрощів, – прямо сказала Олена, – і що ти обмірковуватимеш, як обібрати мою дитину, якій так несподівано пощастило…
Сварки в будинку відбувалися все частіше та частіше. Олена категорично відмовлялася здавати квартиру Артема, Антон сердився, що не може вплинути на дружину.
А тут і Артем приєднався. Заявив, що хоче жити один і що всі ці розбирання його дістали.
Олена не знала, що робити і вирішила порадитися з матір’ю першого чоловіка. Вона завжди ставилася до свекрухи з повагою, та інтуїтивно відчула, що саме вона може щось слушне підказати.
Свекруха вислухала Олену і поставила лише одне запитання:
– А чому ти не хочеш здавати квартиру? Ми, чесно кажучи, думали, що ти так і вчиниш. Грошей збереш. У Артема все попереду, вони йому знадобляться.
– Розумієте, – Олена трохи зніяковіла, – все так. Тільки не вдасться в мене грошей накопичити. Усі вони підуть на сім’ю. Чоловік на них розраховуватиме. Я цього не хочу.
– Він – батько моїх молодших синів, ось хай і думає, як їх утримувати. У будь-якому разі, наші спільні діти завжди будуть у нього у пріоритеті. Це очевидно. Тим більше тепер, коли ваш подарунок по суті вивів Антона на чисту воду.
– Якщо так, то, може, й справді відпустити Артема в самостійне життя? Адже він уже дорослий хлопчик, – подумала вголос свекруха.
– Рано йому жити одному, – зітхнула Олена, – він, звичайно, дорослий, але ще зовсім дитина. Біди не наробив би.
– Останнім часом він сам не свій ходить. З Антоном гризуться, як кішка із собакою. Я так втомилася від цього. Додому не хочеться йти.
– А знаєш, що? – свекруха несподівано засяяла, – я знаю вихід!
– І який?
– Хай Артем переїжджає до нас! Його квартиру ми самі здамо і самі ж будемо розпоряджатися доходом. Мені здається, він буде не проти. Як вважаєш?
– У всякому разі, поговори з ним, раптом погодиться? Тоді і він нарешті заспокоїться, і квартира стане недосяжною для твоєї родини.
Артем погодився. Перебрався до бабусі з дідусем. Там у нього з’явилася своя кімната, його припинили принижувати, оточили турботою та увагою. Пояснили, як і навіщо збиратимуться кошти зі здачі його квартири.
– Поїдеш вчитися – гроші тобі стануть у пригоді, – говорила бабуся, – але, якщо ти проти, ми готові обговорити твою пропозицію…
Артем не міг повірити, що з ним можна розмовляти ось так, що комусь цікава його думка, і тому одразу погодився.
А Антон тим часом рвав і метав:
– Ні, ну ти нормальна взагалі? Віддати такі гроші незрозуміло кому!
– Ну, тобі незрозуміло, – Олена знову посміхалася, – а мені все ясно. Так що заспокойся, любий. І забудь ти про ту квартиру. Навіщо тобі перейматися за чуже майно? У нас своїх проблем вистачає…
– Легко сказати – забудь! Воно ж так муляє…
А ви що скажете з цього приводу? Як вам “вітчим”? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.