— Ань, вставай. Там у мами треба труби пофарбувати, я фарбу купив, — голос Кирила, бадьорий і до нудоти діловий, увірвався в ранкову тишу спальні. Він стояв у дверях, уже одягнений у джинси та футболку, випромінюючи запах гелю для душу й самовдоволення. В його руці погойдувалася в’язка ключів, ніби він був виконробом, який роздає накази бригаді, а не чоловіком, що звертається до дружини.
Анна не відповіла. Вона просто відкрила очі й подивилася в стелю. Це був уже десятий раз за неповний місяць, коли день починався не з аромату кави чи спільних планів, а з чергового завдання зі «штабу», на який перетворилася їхня квартира. «Штаб підготовки до продажу» двійки Галини Іванівни. Проєкт, який Кирило з ентузіазмом звалив на її, Аннині, плечі.
Вона повільно, з якоюсь відстороненою грацією, відкинула ковдру. Без жодного поспіху, без метушні. Її рухи були вивіреними й точними — як у людини, яка прийняла рішення й тепер просто слідує внутрішньому сценарію. Вона мовчки пройшла повз чоловіка, що проводжав її здивованим поглядом, і зникла у ванній. Кирило знизав плечима й попрямував на кухню, передчуваючи свій законний відпочинок. Він уже подумки домовлявся з друзями про зустріч, поки його поступлива дружина вдихатиме пари фарби заради спільного, як він вважав, блага.
Коли Анна зайшла на кухню, Кирило вже розлігся на диванчику з телефоном у руках. На столі стояла банка з ядучо-білою фарбою і новий пензель у целофановій упаковці. Наочний посібник до її сьогоднішнього дня. Анна проігнорувала і його, і фарбу. Вона дістала з шафки свою улюблену чашку, засипала в кавоварку зерна й запустила програму. Кімнату наповнив густий, терпкий аромат свіжозвареного еспресо.
— Ти чого копаєшся? — не відриваючи погляду від екрана, ліниво кинув Кирило. — Мама вже чекає. Я їй сказав, що ти зранку приїдеш.
Анна взяла чашку, зробила невеликий ковток, насолоджуючись гірким, обпікаючим смаком. Вона поставила чашку на стільницю і лише тоді повернулася до чоловіка. Її обличчя було абсолютно спокійним, навіть умиротвореним. І це спокій було страшнішим за будь-який крик.
— Кириле, — її голос був рівний і тихий, але він прорізав ранкову тишу, як скальпель.
Кирило відірвався від телефону й подивився на неї. В погляді дружини було щось нове, сталеве, чого він раніше не бачив.
— Що?
— Я взагалі-то твоя дружина, а не особистий помічник твоєї матері! Якщо ще хоч раз відправиш мене до неї — цей шлюб закінчиться так само, як і твоє життя в моїй квартирі!
Кирило завмер. Він дивився на неї, і його мозок відмовлявся обробляти почуте. Це було схоже на збій у програмі. Він очікував чого завгодно: вмовлянь, втомлених зітхань, може, навіть дрібної сварки, але не цього холодного, відточеного ультиматуму.
— Ти… ти зовсім, чи що? — нарешті видавив він, відклавши телефон. Його обличчя почало повільно наливатися фарбою. — Совісті в тебе немає! Ти не поважаєш мою маму! Ми ж для неї стараємось, для нашої родини!
Анна зробила ще один ковток кави. Вона не підвищувала голосу, не вступала в перепалку. Вона просто спостерігала за ним, як учений спостерігає за реакцією хімічних елементів у пробірці.
— Це ти стараєшся? — вона злегка підняла брову. — Віддирати шпалери, просочені десятиліттями чужого життя, — старалася я. Виносити мішки зі сміттям з антресолей, поки ти «вирішував справи» з друзями, — теж я. Мити вікна, які не бачили ганчірки ще з часів першої Олімпіади, — знову я. А ти, Кириле, у цей час лежав ось на цьому самому дивані й відпочивав. Твоє «старання» полягало в тому, щоб купити фарбу й розбудити мене зранку.
Вона допила каву, ополоснула чашку й поставила її на сушарку. Кожен її рух був демонстративно спокійним. Потім вона подивилася на годинник на стіні.
— У тебе є дві години. Можеш витратити їх на те, щоб поїхати до мами й почати фарбувати труби. А можеш — щоб знайти собі інше житло. Час пішов.
З цими словами вона вийшла з кухні, пройшла у вітальню, сіла у своє улюблене крісло біля вікна й відкрила книжку, яку не могла дочитати вже пів року. Усе в її поведінці свідчило: діалог завершено. Для неї його більше не існувало в цій кімнаті.
Кирило підскочив із дивана. Його обличчя налилося багрянцем. Він відкрив рота, щоб вивергнути потік звинувачень в егоїзмі, невдячності й черствості. Він хотів кричати, доводити свою правоту, але, натрапивши на її крижаний, абсолютно відсторонений погляд, спрямований у книжку, замовк на півслові. Він раптом зрозумів: кричати марно. Вона звела між ними стіну, і ця стіна була міцніша за бетон. У безсилій люті він схопив куртку з вішалки, натягнув кросівки й вилетів з квартири. Він мусив показати їй, хто тут головний. Мусив повернутися з підкріпленням.
Запах старої квартири вдарив у ніс, щойно Кирило провернув ключ у замку. Це була густа, не вивітрювана суміш пилу, висохлого дерева й чогось невловимо аптечного. Запах його дитинства і, як він тепер розумів, джерело його теперішніх проблем. Галина Іванівна зустріла його в коридорі, вже у своєму незмінному домашньому халаті в дрібну квіточку, але з ідеально вкладеним, як для суботнього ранку, волоссям. Її погляд був гострим, оцінювальним. Вона сканувала сина, миттєво зчитуючи його стан.
— Що сталося? На тобі обличчя нема, — сказала вона замість привітання, впускаючи його до квартири.
Кирило пройшов на кухню, завалену стосами старих газет і якимись банками, і важко опустився на табуретку, яка скрипнула під його вагою. Він приїхав не працювати. Він приїхав до свого головного штабу, до єдиного справжнього союзника.
— Вона відмовилась, — видихнув він, дивлячись на облізлий лінолеум. — Уявляєш? Просто відмовилась їхати. Влаштувала мені сцену.
Галина Іванівна мовчки поставила на плиту чайник. Вона не метушилася, не ахала. Діяла як досвідчений слідчий, що дає підозрюваному виговоритись, аби з його слів скласти загальну картину. Вона налила в чашку воду з фільтра, плеснула заварки й підсунула її синові.
— Розповідай по черзі, — її голос був спокійний, але в цьому спокої відчувалась сталь.
І Кирило почав розповідати. У його версії подій він був героєм, що піклується про матір і майбутнє родини, а Анна — бунтівна егоїстка, яка не цінує його зусиль. Він яскраво описав, як купив фарбу, як чемно її розбудив, як вона відповіла на його турботу крижаним мовчанням і несправедливим ультиматумом. Про те, що за останній місяць він і пальцем не поворухнув, щоб допомогти, і що всі брудні роботи виконувала винятково його дружина, він, звісно, змовчав. У його світі ці деталі були несуттєві. Головним був факт її бунту.
— Сказала, що ти моя мама, а не її, і що вона тобі не помічниця, — з гіркотою закінчив він. — І що якщо я ще раз її попрошу — вона мене з власної квартири вижене. З власної! Ти розумієш?
Галина Іванівна відпила зі своєї чашки. Чайник на плиті почав тихенько посвистувати. Вона дивилася кудись у стіну, де ще проглядалися контури давно знятого календаря. Її обличчя не виражало ні гніву, ні образи. Лише глибоку задуму стратегині, що оцінює змінену ситуацію на полі бою.
— Зрозуміло, — нарешті промовила вона, і це слово прозвучало вагоміше, ніж будь-яка гнівна тирада. — Це вона не тобі відмовила, синочку. Це вона мені місце вказала. Мовляв, я тут зі своєю квартирою і своїми трубами влізла в її щасливе життя.
Вона майстерно змістила акцент. Тепер це була не сварка чоловіка й дружини через побутові обов’язки. Це був особистий випад Анни проти неї, Галини Іванівни. Кирило миттєво підхопив цю думку. Йому стало легше. Тепер він був не просто чоловіком, чиї вказівки проігнорували, а сином, що захищає честь ображеної матері.
— Я їй так і сказав! Що вона тебе не поважає! А вона сидить, книжку читає, ніби мене й немає! — його голос знову почав набирати силу.
— Звісно, ти маєш рацію, — м’яко, але впевнено сказала Галина Іванівна. Вона встала й вимкнула чайник. — Тільки кричати на неї марно. Вона саме цього й чекає. Щоб ти виглядав істеричним дурником, а вона — спокійною і розсудливою королевою. Тут інакше треба діяти.
Вона подивилася на сина прямо. В її очах не було материнської жалості. Там був холодний розрахунок. Продаж цієї квартири була її метою, її проєктом покращення власного життя. Анна з корисного інструмента перетворилася на перешкоду. А перешкоди потрібно прибирати.
— Ми поїдемо до неї. Зараз, — вирішила вона. — Разом. І поговоримо.
Кирило розгублено моргнув.
— Навіщо? Вона ж…
— А для того, що одне діло — говорити це тобі, наодинці, у своїй квартирі. А зовсім інше — сказати це мені в обличчя. У присутності власного чоловіка. Подивимось, чи вистачить у неї на це нахабства.
У її плані була бездоганна, жорстока логіка. Вони з’являться удвох. Єдиним фронтом. Вона — в ролі несправедливо ображеної літньої жінки. Він — в ролі її вірного захисника. Вони заженуть Анну в кут не криком, а самим фактом своєї спільної присутності.
Кирило відчув прилив сил. Туман розгубленості в його голові розвіявся, змінившись передчуттям справедливого покарання. Він більше не був сам. У нього був командир, і в них був план. Він випростав спину.
— Поїхали, — твердо сказав він.
Галина Іванівна кивнула й неквапом попрямувала до кімнати, щоб змінити свій домашній халат на бойове вбрання — строге плаття й кардиган. Вона готувалась не до примирення. Вона готувалась до вторгнення.
Дзвінок у двері пролунав рівно за годину й двадцять хвилин. Різкий, вимогливий — він був розрахований на те, щоб змусити здригнутися, занепокоїтись, кинутись відчиняти. Анна не здригнулась. Вона дочитала сторінку до кінця, акуратно вклала в книжку закладку й поклала її на підлокітник крісла. Вона знала, хто там. І знала, що він буде не сам. Ця передбачуваність позбавляла їхній візит будь-якого ефекту несподіванки, перетворюючи драму на заздалегідь відрепетирований, хоч і доволі паршивий, спектакль.
Вона неквапом підійшла до дверей і подивилась у вічко. Як і очікувала, поруч з обличчям Кирила, що пашіло праведним гнівом, маячило суворе, стиснуте лице Галини Іванівни. Вона була у своєму найкращому «бойовому» вишнево-темному платті й дивилася просто перед собою, наче позувала для портрета скорботної, але незламної матері. Анна беззвучно повернула ручку замка й відчинила двері.
Вона не сказала жодного слова. Просто відійшла углиб передпокою, даючи їм увійти. Цей жест мовчазного запрошення обеззброював більше, ніж будь-який ворожий окрик. Кирило ступив усередину першим, з виглядом господаря, який повертається, щоб навести лад. За ним, з гідністю ображеної герцогині, прослідувала Галина Іванівна. Анна плавно, без звуку, зачинила за ними двері. Пастка зачинилась. Тільки вони цього ще не розуміли.
— Добрий день, Анюточко, — почала Галина Іванівна, щойно вони опинились у вітальні. Її голос був просякнутий ретельно відкаліброваною сумішшю співчуття й докору. Вона окинула Анну поглядом з голови до п’ят. — Щось ти виглядаєш не дуже. Втомилася, мабуть. Ми з Кирюшею за тебе переживаємо.
Це був перший постріл. Захід із флангу. Спроба виставити Анну втомленою, виснаженою, а значить — і не цілком адекватною у своїх рішеннях. Кирило тут же підтакнув, схрестивши руки на грудях.
— Я ж казав, що ти себе заганяєш. Он, мама приїхала тебе підтримати. А ти…
Анна перевела на свекруху свій спокійний, ясний погляд. Уся її поза виражала незворушність. Вона не збиралась ні виправдовуватись, ні захищатись.
— Я в порядку, Галино Іванівно. Дякую за турботу.
Два простих слова, вимовлені рівним тоном, зруйнували всю їхню домашню заготовку. Вони чекали виправдань, скарг, емоцій. Вони не отримали нічого. Галина Іванівна на мить знітилась, але тут же знайшла новий вектор атаки.
— Ми ж як думали… що це наша спільна справа, — вона обвела рукою кімнату, ніби включаючи її у свою риторику. — Допомогти мені, літній жінці, все владнати. Все ж таки квартира — це й ваше з Кирилом майбутнє. Щоб у вас усе було добре. А ти так… ніби ми тебе змушуємо.
Це був удар сильніший. Звинувачення в невдячності й недалекоглядності, загорнуте в турботу про «сімейне майбутнє». Кирило знову ввімкнувся, відчувши, що мати намацала слабке місце.
— Так! Ми ж не для чужих стараємось! Це моя мама! Ти повинна розуміти, що…
— Спільна справа, — перебила його Анна, не підвищуючи голосу, але кожне її слово падало в тишу кімнати, як камінь. Вона подивилась спочатку на свекруху, а потім — в упор на чоловіка. — Це спільна справа, у якій розгрібати завали тридцятирічної давності, дихати пилом і відмивати в’їдливий бруд чомусь доводиться лише мені. А твоя частина «спільної справи», Кириле, полягає в тому, щоб лежати на дивані й час від часу питати, чому я так повільно працюю.
Кирило спалахнув. Це був прямий удар, без натяків і обхідних шляхів. Правда, озвучена вголос, ще й перед матір’ю.
— Ти… ти з моєю матір’ю будеш розмовляти з повагою! — закричав він, переходячи до єдиного доступного йому аргументу — гучності.
Тут Галина Іванівна зрозуміла, що план дає збій. Пряма конфронтація явно була програшною. Вона застосувала важку артилерію — образ мучениці. Важко зітхнула, приклавши руку до грудей.
— Не треба, Кирилку, не кричи. Я все зрозуміла. Бачу, заважаю вам зі своїми проблемами. Я ж не прошу багато… думала, хоч син з невісткою допоможуть. Раз я одна залишилась. Ну нічого, сама якось. Сусідів попрошу, заплачу комусь… не буду вам життя псувати.
Це був віртуозний хід, розрахований на те, щоб викликати в Анни почуття провини, а в Кирила — гнів захисника. І він спрацював. Наполовину. Кирило обернувся до Анни, його обличчя перекосилося від злості.
— Ти чула? Ти задоволена? Довела маму!
Але Анна дивилася тільки на нього. Вона повністю ігнорувала виставу, яку розігрувала Галина Іванівна. Її спокій перетворився на лід.
— Я тобі дала дві години, Кириле. Годину й сорок хвилин тому. В тебе залишилось двадцять хвилин. Можеш витратити їх на крик. А можеш почати збирати речі. Вибір за тобою.
Слова Анни, сказані без тіні емоцій, упали в центр кімнати й вибухнули приголомшливою тишею. Кирило дивився на дружину, і його мозок лихоманково намагався знайти на її обличчі бодай якийсь натяк на блеф, жарт, жіночий каприз. Він не знаходив нічого. Перед ним стояла абсолютно чужа жінка, яка щойно винесла йому вирок.
— Двадцять хвилин? — перепитав він, і в його голосі прозвучало щире здивування, ніби вона запропонувала йому полетіти на Місяць. — Ти мені, в моїй квартирі, виставляєш час?
І тут маска благородного смутку злетіла з обличчя Галини Іванівни. Зрозумівши, що її тонкі маніпуляції розбились об гранітний спокій невістки, вона перейшла до прямої атаки. Її голос, раніше м’який і вкрадливий, набув різких, верескливих нот.
— Та хто ти така, щоб йому вказувати? Приживалка! Узяв тебе з однією валізою, у свою сім’ю привів, а ти йому умови ставиш? Я завжди знала, що ти — пустушка, Аню. Гарна обгортка, а всередині — нічого. Ні тепла від тебе, ні затишку, ні поваги до старших. Самий гонор і егоїзм.
— Ага, він мене взяв з однією валізою в мою ж квартиру, так? — невесело всміхнулась Аня.
— Яка різниця? Головне ж — родина! А ти навіть цього не можеш побудувати! Егоїстка!
Вона наступала, скорочуючи дистанцію, намагаючись пробити броню Анни своїми словами, як тараном. Кирило, отримавши таку потужну підтримку, одразу підбадьорився. Він більше не був один проти неї, тепер вони були вдвох.
— Чуєш? Мама правду каже! Ти нас ніколи не цінувала! Думала тільки про себе! Я на двох роботах гарував, щоб у тебе все було, а ти не можеш моїй матері допомогти нещасні труби пофарбувати! Невдячна!
Їхні голоси зливалися в один роздратований хор звинувачень. Вони ходили кімнатою, жестикулювали, виплескували все, що накопичувалося роками: дрібні образи, невисловлені претензії, приховану заздрість. Вони жбурляли в неї слова, як каміння, очікуючи, що вона зламається, заплаче, почне кричати у відповідь. Але Анна стояла нерухомо, як статуя. Вона не відповідала. Вона навіть не дивилась на них. Її погляд був прикований до великої секундної стрілки на настінному годиннику, яка неухильно відраховувала останні миті їхнього спільного життя.
Кожне їхнє слово лише підтверджувало правильність її рішення. Вона дивилася на цього крикливого, слинявого чоловіка і не впізнавала в ньому того Кирила, за якого колись виходила заміж. Вона бачила лише примхливого, розпещеного сина своєї матері, який розлютився від того, що його іграшка відмовилась його слухати. А поряд з ним стояла його творчиня — диригентка цього потворного оркестру — з обличчям, перекошеним від злості.
Секундна стрілка завершила своє останнє коло. Час вийшов.
Анна повільно, з якоюсь лячною плавністю, обернулася. Вона мовчки пройшла повз них, застиглих від її раптового руху, до вхідних дверей. Вона не смикнула ручку, не рвонула її на себе. Вона просто повернула її й широко розчинила двері, відкриваючи їм шлях на сходову клітку. А потім стала поруч, притулившись до одвірка. Її поза була втіленням спокійного, непохитного вигнання. Вона не сказала ані слова. Вона просто чекала.
Кирило й Галина Іванівна замовкли на півслові. Відчинені двері були красномовнішими за будь-які слова. Це був кінець. Остаточний і незворотний.
— Ти… ти що робиш? — прошепотів Кирило. У його голосі вже не було гніву, лише розгубленість. Він досі не міг повірити в реальність того, що відбувається.
— Думаєш, ми підемо? — з викликом кинула Галина Іванівна, хоча її впевненість помітно згасла.
Анна не відповіла. Вона просто дивилася на сина своєї свекрухи. І в її погляді він нарешті прочитав свій вирок. Він зрозумів, що це не сварка. Це ампутація.
— Ти ще пожалкуєш про це! — викрикнув він, хапаючи матір під руку. Йому треба було зберегти обличчя, піти з високо піднятою головою, хоч це й було жалюгідна подоба гідності. — Ти ще сама приповзеш! Я повернусь, коли ти охолонеш!
Він потяг матір за собою, через поріг. Уже стоячи на майданчику, він обернувся, щоб кинути останню, найотрутнішу фразу, але не встиг.
Двері зачинились. Не голосно, без грюкання. Просто й невідворотно. Клацнув один замок. Потім почувся глухий, важкий стукіт — це увійшов у паз масивний ригель верхнього замка. На мить запанувала тиша. А потім з того боку дверей пролунав новий звук. Тонкий, пронизливий вереск металу, що впивався в метал. Це був звук працюючого дриля.
Кирило застиг, прислухаючись. Він не відразу зрозумів. А коли зрозумів — по спині пробіг холод. Вона не просто замикається. Вона висвердлює серцевину замка зсередини. Вона не просто позбавляє його змоги повернутись сьогодні ввечері. Вона фізично знищує саму можливість того, що його ключ коли-небудь знову підійде до цих дверей. Це була не істерика. Це була страта. Холодна, методична й абсолютно жорстока у своїй остаточності.