– Як будеш їхати, не забудь купити ковбасу, а решта все у мене є, – каже мені мама.
– Так я уже купила, таку як ти любиш, не хвилюйся, – відповідаю і посміхаюся. Моїй мамі 70 років, а вона як мала дитина, каже, що в селі ніде такої доброї ковбаси нема, як я з міста привожу. Я тут в магазині беру, рублену, і мама саме таку любить.
Ми з чоловіком і дітьми щоразу на свята їздимо до неї в село, це вже традиція, по іншому зараз і бути не може, адже відколи батька не стало, мама сама залишилася.
Я з чоловіком зараз теж живу сама в двокімнатній квартирі, бо дочки виросли і поїхали вчитися, тому я мамі не раз пропонувала, що я її заберу хоч на зиму до себе, та вона навідріз відмовляється, каже, що з свою хату не залишить.
– От ти таке, Ніно, скажеш – до тебе їхати. А Мурчик, Барсик, кури? На кого я все це господарство залишу? До тебе заберу? – пояснює мама.
Я її розумію, кіт Мурчик і собака Барсик стали для неї як члени родини. Кіт спить коло бабусі, а пес їх сторожить. Не залишить вона їх нізащо.
Тому ми від цієї ідеї про переїзд відмовилися, але я приїжджаю в село по кілька разів на тиждень.
– Ніно, город будемо садити! Навіть не думай цього року сачкувати чи вмовляти мене, що досить. От в тому році картопля добре вродила, то у нас до наступної весни була, не треба було купувати. А часник, цибуля, буряк і морква – все ж своє, домашнє, та такого навіть якби і хотів, то не купиш.
Мама мене ще в березні попередила, що город ми садимо, має вона біля хати 10 сотих, то все повністю засаджує. Ніякі мої вмовляння не діють.
– Облиш, Ніно, хіба не бачиш, що мамі необхідно почуватися потрібною, – каже мені мій чоловік.
Він пригадує свою бабусю, яка злягла лише після того, як у неї корову забрали, і діти перевезли ї до себе – хотіли краще зробити, а бабуся навпаки, з сил приупала, бо не було заради чого їй зранку вставати.
Я погодилася з чоловіком, і вже тему городу не чіпаю, поки мама матиме бажання, будемо садити.
Моя мама не зважаючи на свій вік, ще живчик, сама по господарству з усім порається, а наше діло маленьке – не заважати їй, і ковбасу її улюблену привезти.
В пʼятницю після роботи ми всі сіли в машину і поїхали в село. Думала, що треба буде щось допомогти. Та не встигли, бо мама вже все зробила.
– І як бабуся все встигає? – питають з подивом мої дві доньки. – Скільки всього нагодувала, і все таке смачне.
Бабусю свою вони люблять, вона для них ще більший авторитет, ніж я. Що бабуся сказала – то для них закон. Вони зі мною ще можуть посперечатися, але бабусю слухають відразу без зайвих слів.
Мама і справді наготувала так, наче пів села мала б нагодувати. Голубці, холодець, салати, картопля з мʼясом, риба, паски сама пекла – у неї рецепт такий, що всі сусіди приходять, щоб вона їх навчила.
Дивлюсь я на свою золоту маму, і прошу в Бога лише одного – щоб вона подове жила на цьому світі, бо є до кого приїхати, є з ким поговорити, та й приємно в свої майже 50 років ще дитиною почуватися.
Дівчата мої, пасочку бабусину смакують і рецепт записують, обіцяють, що на наступний рік самі спечуть. Мама – невичерпне джерело родинних традицій, нехай усі мами живуть якомога довше.