— Зайчику, мені треба дещо тобі сказати, — мовив Євген, обіймаючи дружину.
— Кажи, любий. У тебе, напевно, для мене сюрприз, — запобігливо відповіла Віка, очікуючи повідомлення про черговий подарунок чи подорож.
— Ну… — Євген завагався й не знав, що сказати, він боявся реакції дружини.
– Розумієш, це, звісно, сюрприз, але не з тих, які я тобі зазвичай роблю. Просто через три дні до нас приїжджають мої батьки з Оленкою.
Вона збирається вступати до Києво-Могилянської академії, а вони хочуть Київ подивитися. Вони ненадовго, на тиждень. Оленка складе іспити, й усі поїдуть…
Євген не встиг договорити.
— Що-о-о? — закричала жінка, ніби їй ступні наступили на розпечене вугілля.
Вона, мов ошпарена, схопилася з ліжка й почала ходити по кімнаті.
— Ні, ти знущаєшся! — обурювалася вона.
У неї на обличчі навіть виступили червоні плями від злості.
— Я цілий рік сиджу тут безвилазно, дихаю цим брудом і пилом. Ми так давно нікуди не їздили. І замість того, щоб звозити мене хоча б у Трускавець, ти тягнеш сюди своїх батьків, та ще й із цією малолітньою!
— Не треба так про мою сестру! — розсердився чоловік.
– Ми з’їздимо, куди ти хочеш, але коли мені дадуть на роботі відпустку. Якщо ти не забула, гроші не падають мені з неба. Це ти пішла з офісу, хоча я ніколи не забороняв тобі працювати, а тепер скаржишся на нудьгу.
Поки я допрацьовую останні тижні, нехай мої побудуть у гостях, а ти зустрінь їх, як належить. Ти ж гарна господиня. Ну не сердься.
Євген поцілував Віку в щоку, але вона різко відсторонилася.
— Я не хочу й не буду прибирати за твоїми родичами. І не проси, — сказала дружина своєму чоловікові.
— Зайчику, не треба нічого прибирати. Просто зроби для них те, що ти й так робиш для мене щодня. Мої рідні дуже культурні, — продовжував переконувати дружину Євген.
У нього в цьому сенсі було просто героїчне терпіння.
— Вони три роки до нас не приїжджали й не приїхали б, якби не вступ Олени.
— А знаєш, я втомилася готувати й прибирати навіть тут, для нас! — ображено надувши губи, заявила молода жінка.
– Який раз уже прошу тебе найняти нам хатню робітницю, а ти все відмовляєшся. Ти подивися на мої нігті! На них навіть немає нормального манікюру через миття посуду.
Євген лише рік тому став топ-менеджером у великій компанії й купив квартиру, грошей на оплату домашнього персоналу в нього наразі не було.
Вікторія ж не працювала з дня заміжжя, вважаючи, що головна перевага чоловіка — гаманець.
Вона займалася собою та купівлею дорогих речей, але від такого життя поступово впадала в депресію, а нерви зривала на бідному чоловікові.
— Я втомився тебе вмовляти! — суворо сказав їй чоловік. — Зрештою, я три роки виконую всі твої прохання до єдиного. Сподіваюся, ти можеш виконати хоч одне моє.
З цими словами чоловік узяв свій портфель і пішов.
Віці зовсім не хотілося сваритися з чоловіком, вона могла через це втратити все. Але зустрічати цих родичів із сільської місцевості, та ще й підносити їм чай, прибирати зі столу… це було вище її сил.
Жінку кидало в піт від однієї думки про це.
Щоб зняти стрес і помститися чоловікові, вона взяла його картку й поїхала до торгового центру, щоб нічого на ній не залишити.
Вечір обіцяв бути не нудним, поки Вікторія розбирала покупки, з роботи прийшов чоловік.
— Я нічого не приготувала, не встигла, — недбало кинула вона.
— Вікусю, ну гаразд. Вибач. Я перегнув палицю, так? Більше цього не повториться. Просто моїм рідним справді, ну справді дуже треба приїхати. Ось невеликий презент за те, що ти потерпиш! — лагідно сказав Євген і простягнув дружині маленьку оксамитову коробочку з черговими золотими сережками.
Він завжди робив цей хід, коли Віку треба було умовити щось зробити, й вона звикла.
— Ну… добре, ти прощений, — з єхидною й кокетливою усмішкою промуркотіла вона, розглядаючи нову прикрасу.
Настав день приїзду родичів.
— Мамо, тату, розташовуйтеся! — сказав Євген, коли його батьки з компактними сумками зайшли до квартири. — Салют майбутнім студентам!
Худенька дівчина повисла на шиї у старшого брата.
— Женько, ну нарешті побачилися. Забув мене зовсім, не приїжджаєш, мало телефонуєш, діловий став! — пожартувала Оленка.
— Ні, Лєнок, не забув, усіх пам’ятаю, тільки на роботу давно пора. Буду ввечері, всіх цілую.
Євген поїхав, а господиня дому взялася до зустрічі гостей.
— Сідайте обідати, — сухо сказала вона. — Але одразу хочу попередити, щоб ніхто не ображався. Я рідко готую й більше цього робити найближчим часом не буду. Смаженої картоплі з салом, яку ви любите, у мене, на жаль, немає, усе дієтичне.
Женя в останній момент попередив мене про гостей. Надалі вам доведеться харчуватися в кафе. У будинку дві вільні кімнати, розташовуйтеся.
І будь ласка, занесіть туди одразу свої речі. У нас тут пристойна квартира, а ваші сумки довго лежали на вокзалі, вони дуже брудні. А тебе, Олено, я попереджаю, не можна користуватися моєю косметикою.
— Ну й гостину вона нам влаштувала, — сказала мати Євгена своєму чоловікові. — Щось мені вже розхотілося дивитися столицю.
Щодня, поки Євген був на роботі, Вікторія не давала спокою його рідним. Батьки чоловіка намагалися цілий день гуляти столицею, дивитися визначні пам’ятки, щоб не потрапляти на очі істеричній невістці, а сімнадцятирічна Лєна їздила до інституту на іспити.
Але щойно хтось із них стикався з родичкою, та одразу ж починала чіплятися до всього.
Вікторію дратувало, що «сільське лахміття» висить у спільному коридорі, що у ванній брудно після того, як хтось із гостей мив там руки. Але найбільше діставалося Олені.
Віка й сама не розуміла, чому так не терпіла незграбну дівчину, яка нещодавно закінчила школу.
Напевно, вся справа в тому, що й Вікторія сама була такою, коли приїхала вступати до Києва шість років тому, ще до зустрічі з Євгеном.
Вона була родом з Полтавської області, жила в гуртожитку майже без коштів. Але весілля з перспективним хлопцем, який у ті роки закінчував виш, перевернуло її життя.
Тепер вона вважала себе важливою пані й не хотіла бачити людей, схожих на неї в минулому.
Одного разу, коли Оленка збиралася до інституту, Вікторії здалося, що та скористалася її парфумами.
— Підійди сюди! — крикнула вона зовиці. — Я попереджала тебе, щоб ти не чіпала мою косметику?!
— Та ти що, Віко?! — здивувалася Олена. — Я й не думала в тебе нічого брати.
— Та за кого ти мене маєш?! — в істериці кричала Віка. — Я ж відчуваю запах своїх парфумів! Ти взяла їх і вилила на себе.
— Та ні, що ти, Віко, заспокойся, це мої парфуми. Я привезла їх з дому.
— Та як ти могла привезти зі свого села таку дорогу парфумерію? Ти користуєшся тільки сільською дешевизною, бо ти сама така! — Віку неможливо було зупинити, для неї тема бідності й життя в десь в глибинці була дуже болючою.
Олена виявилася дівчиною не з лякливих, вона впритул підійшла до Вікторії, подивилася їй в очі й жорстко відповіла:
— Припини мене обзивати. Ти сама приїхала з Полтавської області, також з невеликого селища, якщо не забула. Я ніколи не беру чужого, бо мої батьки не вчили мене красти. А от хто тебе виховав, таку хамку, я не знаю.
— Та ти просто… — Віка вже хотіла вчепитися у волосся молоденької сестричці, але в цей момент додому прийшов Євген.
Він втрутився й спитав, що за скандал відбувається.
— Та ось, твоя сестричка вкрала мої парфуми, — заявила дружина чоловікові.
— Я навіть не знаю, як вони виглядають і де стоять, — виправдовувалася Оленка. — А твоя дружина просто ненормальна, вона накинулася на мене й мало не побила, бо їй щось привиділося.
— Так, я не хочу більше брати участь у цих жіночих сварках. Віко, заспокойся. Я прийшов з роботи й втомився, хочу відпочити. Коли вже нарешті це все закінчиться? — у розпачі промовив Євген.
Його й справді все це довело.
— Коли твоя сімейка поїде звідси! — кинула дружина чоловікові.
За день, коли вся родина Євгена від’їжджала з цієї «гостинної» квартири, й він пішов проводжати рідних, мати сказала йому так, щоб Вікторія чула:
— Я не знаю, навіщо ти на ній одружився. Але добром це не скінчиться.
Вікторія вже хотіла побігти за свекрухою й наговорити їй якихось гидот, але двері за родичами чоловіка зачинилися. У жінки знову починалася істерика.
— Ні, ти подивися! Я запросила її до своєї квартири, готувала їм, прибирала тут, як прислуга, а вона…
Женю, так не може більше тривати! Я забороняю тобі спілкуватися зі своїми батьками та сестрою!
— Ти переходиш межу, — жорстко відповів чоловік.
– По-перше, я доросла самостійна людина, ти не можеш нічого мені заборонити.
По-друге, я син своїх батьків і зобов’язаний з ними спілкуватися, допомагати, а ти постійно влаштовуєш їм розбірки. Якщо ти продовжуватимеш у такому дусі, ми постійно сваритимемося.
— Любий, але ж вони мене просто не виносять, — лагідно сказала Віка, розуміючи, що може втратити все.
– Спілкуйся з ким хочеш, допомагай кому хочеш, але, будь ласка, зроби так, щоб я їх більше ніколи не бачила.
— Ну добре, — спробував залагодити Євген.
Кілька місяців чоловік і дружина прожили у відносному спокої.
Євген намагався телефонувати батькам тільки тоді, коли Вікторія не чула, наприклад, під час його походів по магазинах. Він не хотів сварок із дружиною.
А от його сестра Олена передумала вступати до столичного вишу й навіть не приїхала, щоб дізнатися результати іспитів, бо прийом, який влаштувала їй Віка, шокував дівчину.
У день народження своєї матері Євген вирішив привітати її й надіслати додому грошей. Телефонну розмову про це почула Віка.
— Як ти міг їй так багато надіслати? А як же наша родина?! — почала обурюватися дружина.— Віко, ну взагалі-то, у мами ювілей, і я як син просто зобов’язаний зробити їй гарний подарунок. Оскільки я сам не можу приїхати й щось їй купити, то надіслав гроші.Ти ж знаєш, як живуть вони з батьком. У цьому немає нічого поганого, я ще зароблю, нам на все вистачає, адже в нас же поки що немає дітей. До речі, коли ти нарешті вже про них подумаєш?
— Я зараз розмовляю з тобою не про це! — закричала Вікторія в люті.
– Якщо ти збираєшся віддавати все зароблене своїй тій сімейці, про яких дітей взагалі може йти мова, ти не їх годуватимеш, а своїх селян.
— Це занадто… — відповів Євген, паралельно думаючи над тим, що відбувається.
– Щоб ти знала, ти зіпсувала вступ до вишу моєї сестри. Вона не захотіла їхати сюди вдруге, думаючи, що всі люди в столиці поводяться, як ти.
— Ну й правильно! Так воно й є! — розійшлася не на жарт жінка.
– Тут не повинні приймати всяких селюків з розпростертими обіймами. Подивися на себе, ти майже директор великої компанії, а панькаєшся з якимись недолугими родичами, які з тебе тільки тягнуть гроші!
— Віко, — терпіння Євгена починало лускати.
– Послухай мене уважно, у тебе якийсь пунктик щодо людей з сільської місцевості. Не можеш сама забути, як приїхала з Полтавської області?
Ну ти ж влаштувала своє життя завдяки мені, а я також із села, а чому тоді моя сестра не має права вивчитися тут, влаштуватися на роботу, вийти заміж?
Чим вона гірша за тебе?
Віка знову зрозуміла, що перегнула палицю. Вона потягнулася до чоловіка, щоб його обійняти, але він відсторонився.
— Ти переходиш усі межі. Подумай про свою поведінку. І взагалі, я починаю сумніватися, що ти вийшла за мене з любові, — сказав Євген і пішов на роботу, грюкнувши дверима.
Вікторія дуже розсердилася.
На її думку, свекруха налаштувала сина проти дружини, й вона не хотіла дати їй можливості зіпсувати своє життя.
Спочатку жінка накапала собі валер’янки, щоб заспокоїтися, але нічого не допомагало, злість душила її зсередини. І тоді вона вирішила виплеснути її на свекруху.
Вікторія набрала номер матері чоловіка. Та прийняла дзвінок, бо вирішила, що невістка хоче її привітати й помиритися, але не так сталося, як гадалося.
— Послухайте мене, Лідіє Сергіївно, — сказала Віка, чітко вимовляючи слова по телефону.
– Я не знаю, як ви там задурили голову своєму синові. Женя тепер і розмовляти зі мною не хоче, і жити теж. Подаруночки він вам надсилає.
Так от, я бажаю вам найжахливішого дня народження, щоб гіршого за цей день нічого у вашому житті не було. Щоб ви спокійно не спали, щоб ви погано жили, щоб у вас були одні проблеми. Чуєте?! Одні проблеми!
— вимовивши це, Віка так стиснула в руці телефон, що він мало не зламався.
Лідія Сергіївна завжди була стриманою, але ж це був її ювілей, як невістка могла так вчинити…
Жінка розплакалася, нічого не стала відповідати невістці й вимкнула телефон, а трохи заспокоївшись, передзвонила своєму синові й розповіла всю правду.
Коли Євген повернувся додому, він не став церемонитися з дружиною:
— Віко, — сказав він без жодних передмов. — Я знаю, що ти зіпсувала день народження моїй матері.
Після розмови з тобою в неї сильно піднявся тиск. Останнім часом ти тільки й робиш, що шкодиш мені та моїм родичам.
Між нами вже не залишилося жодних почуттів, ти зла й холодна. Я не знаю, чи варто мені продовжувати жити з тобою.
— Але, сонечко, вибач, я перенервувала, — відповіла Вікторія, розуміючи, що вона справді сама все руйнує.
— Можливо, — сухо сказав їй чоловік. — Але так просто й швидко помиритися з тобою я не можу. Послухай, що я тобі скажу, відсьогодні ти житимеш у кімнаті для гостей, бо спати з тобою в одному ліжку мені не хочеться.
Можеш більше для мене не готувати й не прибирати.
Ти ж бо не прислуга.
Наймати нікого не буду, харчуватимуся в кафе, а прибирати у своїй кімнаті можу й сам. Для мене це не важко. Я не вважаю це ганьбою й долею людей з села. Ти житимеш зі мною не як дружина, а як сусідка.
Якщо я захочу до тебе повернутися, то скажу про це сам. Але якщо не захочу, вибач, оформимо всі документи як належить і розійдемося. Усе. Не підходь до мене.
Вікторія була в жаху, вона знала, що сама все зіпсувала. Насправді, в глибині душі вона любила Євгена, просто любов до красивого життя була набагато сильнішою.
Усвідомлюючи, що вона наробила, жінка намагалася залагодити ситуацію. Вона справно влаштовувала чоловікові романтичні вечері, робила все по дому, змінювала зачіски та вбрання, щоб привернути його увагу, намагалася всіляко запобігати й догоджати йому, сама купувала йому подарунки.
Але в Євгена в голові наче щось клацнуло. Він бачив, що дружина намагається виправитися, тільки от бажання повертатися в нього чомусь не було.
Як сусіди вони прожили пів року, а потім до компанії Євгена прийшла нова співробітниця. Її звали Христина.
Молода жінка нещодавно розлучилася з чоловіком, і в неї було складне становище. Їй доводилося жити на орендованій квартирі й у всьому собі відмовляти, але вона не сумувала й була дуже легкою людиною в спілкуванні.
Євгену подобалася самостійність нової знайомої, бажання всього досягти самій і ні від кого не залежати.
Згодом чоловік, сам не розуміючи, що відбувається, почав залицятися до неї. Вони багато часу проводили разом, і Христина невдовзі зізналася, що Євген їй подобається, але вона ніколи не зв’яжеться з одруженим.
Він довго думав і нарешті наважився, узяв Христину за руку й відвіз додому, щоб кардинально змінити своє життя.
— Я не хочу тебе образити, Віко, — сказав він дружині, яка так і застигла з графином у руках, дивлячись на парочку.
– Я не залишу тебе на вулиці. Але прошу поставитися з розумінням і познайомитися. Це Христина, я її кохаю й хочу одружитися з нею, а ми з тобою офіційно розлучаємося. І не треба накидатися на неї, як ти нападала на мою сестру Оленку. Це не допоможе. Вже нічого не зміниться.
Шокована Віка впустила графин на підлогу, він розбився вщент, як і її шлюб.
— Як ти міг так зі мною вчинити? Ти ж казав, що повернешся до мене… — прошепотіла вона.
— Я казав, що це можливо, — відповів Євген. — Але я не знав, що зустріну жінку, яка готова робити для мене все безкорисливо й не називати себе при цьому прислугою.
Цінувати потрібно вчасно…