— Ти народила чотирьох? Забирай їх і викручуйся сама, це вже надто! — заявив мені чоловік, тільки-но переступивши поріг.
Я дивилася на нього, не блимаючи. У голові була порожнеча. Чотири крихітні тільця в саморобних колисках здавалися нереальністю. Чотири дихання, слабкі, як трепет крил метелика.
Родова діяльність тривала 18 годин. Мерехтливе світло лікарняних ламп. Крики акушерок. Мій крик, що розривав кордон між життям та смертю.
Коли з’явився перший малюк – Петя – я думала, що це кінець шляху, провалилася в забуття, хоч і знала, що підуть ще. Але за ним з’явилася Маша. Потім Олена. І, зрештою, Олег.
Сергій стояв біля вхідних дверей нашого будинку, не знімаючи верхнього одягу. У руці – пляшка. Краплі від неї падали на потерту підлогу, але мені було абсолютно байдуже.
— Я не домовлявся про це, — продовжив він, уникаючи погляду на дітей. – Я хотів нормальну родину. Не… це.
“Це” – були наші сини. Наша плоть та кров. Наші очі, носи, пальці.
Сільські жінки народжують по двох — уже подію. Троє — тема для розмов на довгі роки.
— Як ти збираєшся їх прогодувати? — Сергій нервово провів рукою по волоссю. – Де брати кошти? Хто за ними доглядатиме?
Я мовчала. Діти спали. Світ звузився до маленької кімнати з чотирма люльками, зробленими моїм батьком за одну безсонну ніч.
– Таню, ти чуєш? – Він підвищив тон.
— Ти знав і був готовий, а тепер таке кажеш? Іди, — тихо промовила я. – Просто зникни.
Сергій завмер. Потім похитав головою:
— Ти збожеволіла. Четверо дітей.
Він зачинив за собою двері. Не ляснув. Тихо, наче вибачаючись. Але це м’яке клацання замку пролунало як постріл. Світ не впав. Він просто перетворився.
Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як його силует розчиняється в сутінках. Сергій йшов швидко. Спина пряма. Жодного разу не обернувся.
Першою прийшла Галина, сусідка. Без слів узяла віник, змела попіл, затопила піч. Потім з’явилася Ніна Петрівна, колишня вчителька.
Сіла біля колиски, почала наспівувати. Надвечір підтягнулися інші жінки. Хтось приніс суп, хтось пелюшки.
— Витримаєш, дівчинко, — сказала баба Клава, найстарша в селі. – Не ти перша, не ти остання.
А вночі я залишилася сама. Діти спали. У хаті було так тихо, що я чула, як пульсує кров у скронях. На столі чотири свідоцтва про народження. Чотири імені.
Я не плакала. Сльози застигли десь усередині. Натомість з’явилася рішучість — тверда, як скеля.
Подзвонила батькові. Три гудки.
– Тату, – сказала я. – Він пішов.
Пауза. Тяжке дихання.
– Приїду завтра, – просто відповів він.
Тієї ночі я дала собі обіцянку. Дивлячись на їхні крихітні тіла, на пальчики, стиснуті в кулачки, на напіввідкриті уві сні ротики.
– Я впораюся, – прошепотіла я. – Заради вас. Заради того, що відчула, коли вперше почула ваші голоси. Ви варті всього болю світу.
Зранку приїхав батько. Високий, сивий, з очима кольору вицвілого неба. Подивився на онуків. Поклав на стіл гроші все, що були.
– Чай будеш? – Запитала я.
– Буду, – кивнув він. – А потім добудую ще одну кімнату. Взимку із чотирма буде тісно.
Так почалося наше життя. Без Сергія. Без жалю до себе. З коханням, яке розцвітало, як яблуня за вікном — наполегливо, незважаючи ні на що.
Дитинство моїх чотирьох текло, як річка, іноді бурхливо, іноді спокійно, але завжди наповнюючи береги життям.
Батьківський будинок на краю села став нашим притулком.
— Не годиться дітям рости без казок бабусі, — сказала моя мама, обіймаючи кожного.
Діти росли, немов соняшники, — у різні боки, але до одного сонця. Маша – струнка, мрійлива, з сірими очима, вміла знаходити красу у всьому.
Петрик — міцний, серйозний хлопчисько, весь у діда, вже в п’ять років допомагав колоти скібки для розтопки.
Олена — сама спокійна, завжди з книжкою, будувала сховища для мурах.
Олег — непосидючий фантазер, із постійно здертими колінами.
Двір наш наповнювався голосами з раннього ранку до пізнього вечора. Те, що раніше здавалося нездійсненним, стало звичною справою.
Я навчилася готувати на печі, тримаючи немовля на руках. Навчилася штопати одяг при тьмяному світлі, коли всі вже спали. Навчилася розтягувати фінанси як тісто для пирогів — тонко, але щоб усім вистачило. Мій батько – дід Іван для дітей – став їх неформальним покровителем. Ніколи не няньчився, не лебезив, але завжди був поряд. Мовчазний, ґрунтовний, як могутній дуб біля річки.
— Ходімо, орлята, — говорив він суботами, збираючи онуків. І вів їх у ліс, на рибалку, у поле — вивчати житейську мудрість.
Якось вони повернулися надвечір, перемазані глиною і обвішані гілками.
– Що це? – Запитала я, зустрічаючи їх біля хвіртки.
– Коріння, мамо, – серйозно відповів Петя. — Дід каже, треба пускати міцне коріння. Тоді ніяка буря не страшна. Тому ми обмазалися землею.
Пізніше вони посадили яблуневий ряд уздовж дороги до будинку. Чотири молоді деревця — для кожного своє.
Бабуся Марія, моя мама, стала хранителькою нашого вогнища. Кругла, м’яка, що пахне випічкою, вона вміла перетворювати будні на свята. — А що сьогодні в нас? — питали діти щоранку.
– А сьогодні в нас день синиці! – відповіла вона. — Чи день першого снігу, чи день горіхів.
І відразу ж народжувалася традиція, казка, гра, пов’язана з цією вигаданою урочистістю. Діти вірили – щиро, повністю. Фінанси… Так, із фінансами було нелегко. Коли діти підросли до трьох років, я почала працювати поштою — півдня, поки бабуся доглядала їх.
Ночами шила дітям одяг, розписувала старі светри яскравими візерунками, щоби ніхто не здогадався — перероблені. Батько мій теж працював, тож на їжу вистачало.
Був у нас городик — невеликий, але щедрий. І кури, і дві кози, яких діти звали Зірка та Ромашка. Молока вистачало і собі, і сусідам на продаж. Дитячі питання про батька неминуче виникали. Першою спитала Олена, коли їй виповнилося п’ять.
— Мамо, а де наш тато?
Я завмерла тоді, відклала недоштопанну шкарпетку. Як сказати правду, не зруйнувавши дитячу віру в людей?
– Як дуби? – Уточнив Петя.
– Як дуби, – підтвердила я.
Вони прийняли це пояснення з дивовижною мудрістю. Без гіркоти, без образи. Просто як факт життя — десь живе людина, яка могла б бути з ними, але вибрала інший шлях.
Наш будинок став не просто спорудою — а маленькою країною зі своїми законами та звичаями.
Ми мали свої ритуали — вечірнє читання книг, недільні млинці, четвергові прогулянки до річки.
Була своя економіка – кожен виконував роботу під силу. Була своя дипломатія – мирне вирішення конфліктів за великим столом.
А головне, у нас було кохання — не сентиментальне, не з книжок, а справжнє. Та, що проявляється у мозолях на руках, у недосипах, у здатності ділити останній шматок на п’ятьох. Якось ми дізналися, що Сергій одружився у сусідньому районі. Діти сприйняли новину спокійно. Якось почули розмови, хоч ніколи не бачили батька.
– У нього тепер інша родина? – Запитав Олег.
– Так, – відповіла я.
— Бідолашний, — раптом сказала Маша. — У нього лише одна сім’я, а у нас ми всі.
Двадцять п’ять років пролетіли як один зітхання. Діти виросли, розлетілися містами, але наш будинок залишився серцем, куди вони поверталися знову і знову. Маша стала дизайнером. Її світлі ідеї перетворювалися на інтер’єри, від яких — за словами замовників — ставало тепліше жити.
У ній виявилася бабусина душа — створювати затишок із нічого. Петя вивчився на інженера, будував мости. Ґрунтовний, як дід, він вважав, що з’єднувати береги — найкраще, що може робити людина.
Олена, наша тихоня, вступила до медакадемії. “Хочу лікувати”, – сказала вона у випускному класі, і з того часу не повернула з шляху.
А Олег, вічний вигадник, став учителем літератури.
А я? Я була просто мамою. Для чотирьох. Для дев’яти онуків, що з’явилися згодом. Для сусідських дітей, котрі вдавалися на запах свіжого хліба. Батько постарів непомітно. Спочатку з’явилися зморшки біля очей — глибокі, мов річкові протоки.
Потім сріблясті нитки у волоссі вже не окремі пасма, а цілі ділянки. Хода стала неквапливіше, але постава залишалася прямою, величною.
Він пішов тихо, під час сну. За день до цього ми всі зібралися – випадково збіглося, що діти приїхали водночас.
Пам’ятаю, як він сидів на веранді, спостерігаючи за онуками, що пустують у саду.
– Добре вийшло, Таня, – сказав він мені. – Правильно.
Я тоді не знала, що то прощальні слова.
Вночі він залишив цей світ. Без болю, страху. З легкою усмішкою, говорила мама, яка виявила його вранці. Наче побачив щось чудове перед кінцем.
Проводили його всім селом. Мовчки стояли чоловіки, які знали його півстоліття. Плакали жінки, яким він допомагав лагодити дахи та колоти дрова. Діти трималися разом — пліч-о-пліч, четверо, такі схожі і такі різні. Біля свіжого пагорба, коли люди почали розходитися, дістали саджанець кедра.
— Дід казав, — сказав Петя, розминаючи в руках грудку землі, — кедр живе триста років, росте триста років і потім ще вмирає триста років.
– Майже вічність, – додала Олена, витираючи сльози.
Вони посадили дерево разом, як колись садили яблуні з дідом.
— Пам’ятаєш, як він учив нас ловити раків? – Запитав Олег, коли ми поверталися додому.
— А пам’ятаєш, як ми з ним пліт на річці будували? – Підхопив Петя.
— А як він розповідав нам про сузір’я, — додала Маша.
— І про ведмедя, якого зустріли у малиннику, — усміхнулася крізь сльози Олена.
Спогади текли потоком — нескінченною низкою історій, де дід був героєм, наставником, другом. Після похорону діти роз’їхалися — робота, сім’ї, обов’язки. Будинок спорожнів. Ми з мамою залишилися вдвох. Вона стала сивою, але погляд залишався ясним, руки — теплими.
— Ось як буває, — сказала вона мені одного вечора. — Сергій вважав, що дружина із чотирма дітьми — це кінець життя. А вийшло цілий світ.
За п’ять років не стало й мами. Вона пішла уві сні, як і батько. І знову зібралися діти, знову звучали історії — тепер про бабусю Марію, про її казки, про свята з нічого. Я залишилася сама у великому будинку. Та ненадовго.
Олег розлучився і повернувся з маленькою донечкою. Потім Петіна дружина надіслала їх старшого до нас на якийсь час — «набиратися сільської сили». Маша з чоловіком купили будинок по сусідству.
На літні канікули Олена відправляла своїх двійнят «до бабусі на молоко».
І знову, як двадцять років тому, наш двір сповнився голосами. Нове покоління збирало ягоди з тих самих кущів, що посадили їхні батьки. Вибиралося на дах сараю. Сховалося у високій траві. Будувало курені та фортеці. І тільки іноді, тихі вечори, сидячи біля вікна, я ловила себе на думці: «Він пішов тоді, залишивши мені чотирьох. Думав, що я не впораюся. Боже, як же ми впоралися».
Кедр поруч із могилою батька набирав сили, тягнувся до небес. А дім наш з кожним роком немов ставав просторішим — вміщуючи нові історії, нові життя, нове кохання.
Одного літа, коли всі знову зібралися разом, ми сиділи на веранді — велике коло з дітей, онуків, їх подружжя. Дзвонили келихи, лунав сміх. Хтось розповідав історії, хтось грав на гітарі. Сусіди заглядали на вогник. Я дивилася на них — моїх гарних, сильних, щасливих — і раптом зрозуміла: це справжнє багатство.
Не золото, не кар’єра, не слава. А повний будинок людей, які знають своє коріння та вміють любити.
— Бабуся, — запитав мене молодший онук, залізши на коліна. — А чи правда, що наша родина найбільша у селі?
– Правда, – сказала я, дивлячись на зірки, що проступають у літньому небі. — І найміцніша.