– З вас чотириста гривень, – не відводячи очей від касового апарата сказала Марійка, продавчиня в місцевому магазині.
– Аж чотириста? – заметушилася старенька на касі, і як би вона не старалася витрясти свій гаманець, але назбирала всього триста. – Марійко, тоді забери ковбасу, куплю іншим разом, – Марині Сергіївні стало дуже незручно від цієї оказії, вона залишила ковбасу на касі, заплатила за решту товару і поспішила вийти з магазину.
– От навіщо було набирати, якщо грошей немає, лише чергу затримує, – невдоволено бурчали інші покупці, що стояли біля каси.
День був передсвятковий, наближався Великдень, і кожен хотів все швидко купити, щоб поспішити до себе додому.
– І чого бурчати? Свято на носі, треба бути добрішим. Могли б і купити той шматок ковбаси літній людині, – озвався до решти молодий чоловік, що стояв в кінці черги.
Всі здивовано обернулися до нього:
– Якщо ти такий розумний, то купи сам.
– Будьте добрішими, – відповів чоловік, який явно не мав наміру вступати в суперечку, просто йому щиро стало шкода бабусі.
Коли дійшла черга і до нього, він купив собі пляшку води, а ще сказав, що продавчиня дала йому той шматок ковбаси, що залишила бабуся.
– А ви не підкажете, де живе ця жінка? Де її можна знайти? – звернувся він до продавчині.
– Та тут, недалеко, в кінці цієї вулиці, – каже продавчиня. – Ви її будинок впізнаєте, бо біля хати Марини Сергіївни лелеки гніздо звили, – додала вона.
Молодий чоловік подякував і вийшов з магазину. Сів у свою машину і поїхав у вказаному напрямку.
«Оце красень!», – подумала про себе Марічка. Молода продавчиня знала всіх людей в селі, а цього чоловіка бачила вперше. Було незрозуміло, як він забрів в їхні краї.
Марина Сергіївна якраз дійшла до своєї хвіртки, як біля її хати зупинилося авто.
– Ось, візьміть, ви в магазині це забули, – незнайомець протягнув бабусі ковбасу. – Мене Сергій звати.
Бабуся з недовірою подивилася на незнайомого їй молодого чоловіка.
– Ви хто? І що вам від мене треба? – суворо запитала.
– Не хвилюйтеся, нічого не треба, я просто хотів трошки допомогти, – поспішив пояснити Сергій. – Але, якщо ваша ласка, то ви теж можете мені допомогти, – каже. – Я шукаю свого батька, Федотченка Сергія Васильовича.
На цих словах бабуся зблідла.
– Він ваш батько? А хто вам це сказав? – перепитала вона у незнайомця.
– Бабуся. Вона мене виховала. Я сирота. Мами не стало, коли я зʼявився на світ, а батько відмовився від мене ще до мого народження. Про те, що саме ця людина є моїм біологічним батьком, я дізнався нещодавно. Бабуся розповіла, перед тим як її не стало, очевидно не хотіла забирати з собою цю таємницю.
У Сергія на очах заблистіла сльоза.
– Так що я тепер сам залишився на цьому світі, тому і вирішив відшукати батька.
– Нема твого батька, не стало його багато років тому. Але у тебе є бабуся. Федотченко Сергій Васильович – це мій син. Він намагався мені розповісти про те, що у нього десь є дитина, але не встиг пояснити що й до чого. А тепер ти сам мене знайшов – ну хіба це не диво?
Марина Сергіївна розплакалася, бо аж ніяк не сподівалася ще на такий подарунок долі. Вона ж уже змирилася з тим, що проведе самотню старість, а тут онук, та ще й такий красень.
Син Марини Сергіївни, теж Сергій, в певний момент часу звернув у своєму житті з правильної дороги. І поплатився за це. Але виявляється, лишив по собі сина.
Внук, Сергій, сам вибився в люди, бо розумів, що нема йому кому допомогти в цьому житті. А коли став на ноги, то любив при нагоді допомагати іншим – таке добре серце мав.
Той Великдень він провів разом з своєю бабусею. Марина Сергіївна від радості співала, бо такого щасливого Великодня вона не памʼятає.
А Сергій відтоді зачистив у село, до бабусі. Але по дорозі до неї щоразу заїжджав в магазин, щоб купити бабусі чогось смачненького. Марічка любʼязно розповідала Сергію про те, що любить його бабуся.
Так і між ними завʼязалося щось більше, ніж просто розмови. А через кілька місяців Сергій зробив Марії пропозицію, бо дуже йому ця дівчина до душі припала.
І дружину, і бабусю він забрав до себе, у свій будинок, бо давно мріяв мати родину.