Ганна протерла запотіле дзеркало у ванній і уважно подивилася на своє відображення. Сорок років — вік, який вона завжди уявляла інакше. В юності здавалося, що до цього часу життя має бути повністю влаштоване, а всі внутрішні бурі — давно вщухнути. Але ось вона стоїть тут, у своїй ванній кімнаті, і відчуває, як усередині наростає тривога, ніби перед грозою.
— Ганно, у тебе є пів години в запасі, — її власний голос пролунав несподівано твердо. — Всього пів години тиші й спокою.
З вітальні доносився характерний звук пересування меблів і голос свекрухи, Галини Петрівни, яка роздавала вказівки її чоловікові Сергію.
— Сергію, ти неправильно ставиш стіл! — голос Галини Петрівни дзвенів від командних інтонацій. — Треба ближче до вікна, щоб світло краще падало. От у Лариси вдома завжди було так світло й затишно… Вона знала, як правильно організувати простір.
— Мамо, — в голосі Сергія промайнуло роздратування, — ми з Ганною вже все обдумали. Стіл стоятиме тут.
— Ах, Боже мій! — театрально зітхнула свекруха. — Я ж хотіла як краще. Завжди так — намагаєшся допомогти, а тебе не розуміють. Лариса цінувала мої поради…
При згадці про Ларису — колишню дівчину Сергія — Ганна стиснула губи й з силою видавила на губку ще трохи мийного засобу. Запах хлорки вдарив у ніс, але навіть він не міг заглушити гіркоту, що підіймалася зсередини. Десять років шлюбу, а Галина Петрівна досі не могла змиритися з тим, що син обрав не її фаворитку.
Ганна глибоко вдихнула й нагадала собі, що лишилось потерпіти лише три дні. Галина Петрівна приїхала на їхню десяту річницю весілля і поїде одразу після свята. Всього три дні — вона витримає. Вона завжди витримувала.
Закінчивши з ванною, Ганна прислухалася. З вітальні долинали приглушені голоси. Судячи з усього, свекруха знайшла нову тему для критики.
— А тюль ви давно міняли? — запитувала Галина Петрівна. — Виглядає, чесно кажучи, не дуже. Я бачила в магазині такі гарні моделі…
— Мамо, нам подобається наш тюль, — терпляче відповідав Сергій.
— Ну звісно, якщо вам подобається… Просто в пристойних домівках за такими речами зазвичай стежать.
Ганна прикрила очі. Кожен візит свекрухи перетворювався на інспекцію їхнього житла, звичок, життя. І кожного разу Галина Петрівна вміла знайти десятки недоліків.
У двері ванної постукали.
— Ганночко, ти скоро? — голос Сергія звучав винувато, як у школяра, що спізнився на урок. — Мама там… ну, коротше…
— Не може без мене щось знайти? — Ганна зловила себе на саркастичному тоні й одразу пошкодувала. — Скажи, що я сама все знайду, за хвилину вийду.
— Ганночка, — Сергій помовчав за дверима, — ти тільки не злись на неї, добре? Вона просто хвилюється… по-своєму.
Ганна втомлено провела рукою по обличчю.
— По-своєму — це коли вона по десять разів на день порівнює мене з Ларисою?
Тиша за дверима затягнулася.
— Я поговорю з нею, — нарешті сказав Сергій.
— Не треба, — зітхнула Ганна. — Нехай буде свято. Я витримаю.
Вона відчинила двері й зустрілася поглядом із чоловіком. В його очах читалася вдячність, змішана з почуттям провини.
Коли вона повернулася на кухню, Галина Петрівна вже перебирала вміст верхньої шухляди буфета, бурмочучи щось собі під ніс. Її зморшкуваті пальці з манікюром кольору стиглої вишні порхали над столовими приборами, серветками та іншими кухонними дрібницями з такою впевненістю, ніби це була її власна кухня.
— Ось вони! — урочисто вигукнула свекруха, витягуючи упаковку серветок із золотим тисненням. — Ганно, люба, ти їх зовсім заховала. А вони ж для особливих випадків. Я, здається, подарувала їх вам на новосілля.
Ганна підійшла ближче, відчуваючи, як усередині зростає глухе роздратування. Ці серветки вони з Сергієм купили минулого року перед Новим роком. Але сперечатись не мало сенсу.
— Ми зазвичай користуємось іншими, — стримано відповіла вона, забираючи упаковку з рук свекрухи. — Ці я хотіла залишити саме на сьогоднішній вечір.
— Ти завжди була така економна, — посміхнулася Галина Петрівна так, що важко було зрозуміти, комплімент це чи докір. — Навіть надто іноді. Але на свята, Ганночко, треба й можна трохи розслабитися.
Ганна мовчки обернулася до плити, де тушкувалося її фірмове рагу.
— До речі, а що це ти готуєш? — свекруха зазирнула в каструлю, зморщивши ніс. — Виглядає… незвично. Сергій завжди любив класичні страви. Такі, знаєш, домашні, зрозумілі.
— Це рагу за особливим рецептом, — відповіла Ганна, помішуючи ароматну масу дерев’яною ложкою. — З чебрецем і розмарином.
— Ах, спеції, — протягнула Галина Петрівна з таким тоном, ніби Ганна зізналася в чомусь негожому. — Сергій з дитинства не любив гостре. У нього від цього завжди живіт болів.
— Це не гострі спеції, мамо, — втрутився Сергій, з’явившись у дверях кухні. — Це трави, і мені дуже подобається, як Ганночка їх використовує.
— Ну звичайно, — сплеснула руками свекруха, — зараз усі захоплюються всілякими кулінарними витребеньками. Пам’ятаю, Лариса готувала такий борщ, що пальчики оближеш! Простий, але такий смачний. Твій тато, царство йому небесне, завжди просив добавки.
Ганна стиснула зуби й взялася нарізати зелень для прикрашання страв, намагаючись не реагувати на чергову згадку колишньої Сергія.
— Мам, Ганна готує чудове рагу, — Сергій підійшов до дружини й підбадьорливо стиснув її плече. — Тобі точно сподобається.
— Ну, побачимо, — Галина Петрівна стиснула губи. Її погляд затримався на руці сина, що лежала на плечі Ганни. — Хоча мій хлопчик завжди був невибагливий у їжі. Їв, що дадуть. Сама знаєш, чоловіки люблять шлунком.
Ганна з шумом зачинила дверцята шафки. Десять років тому, вирішивши пов’язати своє життя з Сергієм, вона й подумати не могла, що заміж виходить не лише за нього, а й за його матір із вічними порівняннями з ідеальною Ларисою.
Ганна відчула, як усередині все стискається від раптового осяяння: вона ніколи не буде для Галини Петрівни достатньо хорошою. Ніколи не досягне міфічного рівня Лариси в її очах. Навіть якщо навчиться варити борщ краще за всіх, навіть якщо народить трьох дітей, навіть якщо виконуватиме кожну примху свекрухи — нічого не зміниться.
— Пам’ятаєш, Сергію, — не вгамовувалась свекруха, розставляючи тарілки на столі з виглядом професійного декоратора, — як ви з Ларисою збиралися в круїз? Вона так мріяла побачити Венецію… Справжня романтика — гондоли, канали, старовинна архітектура.
Сергій кинув на дружину винуватий погляд.
— Мамо, це було дуже давно.
— Але які ж були плани! — мрійливо протягнула Галина Петрівна, ігноруючи слова сина. — Шкода, що ви розійшлись перед самою поїздкою. Хоча, знаєш, я завжди вірила, що все на краще.
Вона багатозначно усміхнулась, даючи зрозуміти, що під «кращим» має на увазі зовсім не шлюб із Ганною.
— До речі, Лариса нещодавно мені телефонувала, — продовжила свекруха буденним тоном, ніби йшлося про погоду. — Цікавилася, як ти. Вона тепер у такій солідній компанії працює, на керівній посаді. І досі така ж красуня, між іншим.
Ганна з гуркотом поставила каструлю на підставку. Сергій здригнувся, а Галина Петрівна похитала головою з виглядом людини, яка звикла до подібних проявів невихованості.
— Галино Петрівно, — Ганна повернулася до свекрухи, намагаючись зберігати спокійний тон, — чи не могли б ви допомогти мені нарізати овочі для салату? А я поки сервірую стіл.
У її голосі звучала награна доброзичливість, але очі видавали внутрішню бурю.
За дві години до приходу гостей Ганна відчувала, як напруга в ній досягає межі. Свекруха встигла прокоментувати майже все: від вибору скатертини до зачіски Ганни.
— Люба, може, все ж таки збереш волосся? Обличчя повнішим здається, коли воно розпущене, — зауважила Галина Петрівна, поправляючи фотографію сина на комоді. — А от у Лариси була така витончена шия, їй так личили короткі стрижки…
Сергій, зловивши погляд дружини, спробував втрутитися:
— Мамо, Ганні дуже личить довге волосся. Воно в неї красиве.
— Так-так, звичайно, — розсіяно погодилась свекруха. — Але хіба я сказала щось погане? Просто дала пораду. До речі, Сергію, ти не забув купити шампанське? Не те дешеве, що минулого разу, а нормальне? Пам’ятаю, на дні народження Лариси у вас був такий чудовий французький брют…
Ганна вийшла з кімнати, пославшись на потребу перевірити м’ясо в духовці. На кухні вона сперлась на холодильник і заплющила очі. «Ще трохи, — повторювала вона подумки. — Скоро прийдуть гості, стане веселіше, і вона не зможе постійно говорити про Ларису».
Першими прийшли Олег і Віка — давні друзі родини. За ними підтягнулися інші — колеги Сергія з дружинами, подруга Ганни з чоловіком. До сьомої вечора вітальня наповнилася сміхом, дзвоном келихів і жвавим гомоном розмов.
Ганна, приймаючи компліменти щодо своїх кулінарних шедеврів, уперше за день почувалася на своєму місці. Гості навперебій хвалили й рагу, і ніжний салат із морепродуктами, і повітряну яблучну шарлотку.
— У тебе золоті руки, Ганночко! — захоплювалась Віка, накладаючи собі ще порцію салату.
— Так, стіл — просто очей не відвести, — підтримав її чоловік Олег. — Сергію, тобі пощастило з дружиною!
Сергій обійняв Ганну за плечі й ніжно подивився на неї:
— Я знаю. Вона в мене найкраща.
Ганна посміхнулась, відчуваючи, як тепло розливається тілом від цієї простої фрази. У такі моменти вона розуміла, що всі ці роки терпіння були недаремними.
Раптом Галина Петрівна гучно постукала виделкою по бокалу:
— Дорогі друзі! Я теж хочу сказати тост!
У кімнаті запанувала тиша. Ганна напружилась, відчуваючи, як шалено калатає серце.
— Сьогодні ми святкуємо десять років шлюбу мого сина й Ганни, — почала свекруха, піднімаючи келих. — Десять років — це чимало, і я рада, що мій Сергій знайшов сімейне щастя. Хоча, знаєте, — вона зробила драматичну паузу, — доля могла скластися інакше.
Ганна відчула, як пальці Сергія стиснулися на її плечі.
— Багато з вас, мабуть, пам’ятають Ларису? — продовжила Галина Петрівна, обводячи гостей поглядом. — Така красуня була! Розумна, господиня від Бога. Вони з Сергієм майже п’ять років зустрічалися. Всі думали, що весілля не за горами.
За столом запала гнітюча тиша. Ганна відчула, як кров приливає до обличчя.
— Але життя непередбачуване, — зітхнула свекруха. — Розійшлися, і ось тепер у Сергія інша доля. А я вчора з Ларисою телефоном говорила, вона, до речі, головною бухгалтеркою працює у великій фірмі, заміж так і не вийшла. Мабуть, досі сподівається…
Ганна різко підвелася з-за столу. У кімнаті стало так тихо, що можна було почути цокання настінного годинника.
— Галино Петрівно, — її голос звучав незвично твердо, — за десять років ви не втратили жодної можливості згадати Ларису у розмові. Жодної!
Свекруха кліпнула очима з переляканим і водночас ображеним виглядом:
— Ганночко, що ти таке говориш? Я ж просто…
— Ні, — перебила її Ганна. — Сьогодні річниця нашого шлюбу. Мого і Сергія. Ми приймаємо гостей у нашому домі. І я більше не збираюся терпіти згадки про те, якою прекрасною була колишня дівчина мого чоловіка!
Галина Петрівна обурено підвелася:
— Та як ти смієш так розмовляти з матір’ю свого чоловіка? Я ж тільки хотіла…
— Забирайся геть з мого дому! — слова вирвалися з Ганни раніше, ніж вона встигла їх обміркувати. — Мені байдуже, чого ви хотіли! Десять років я терпіла ваші натяки й порівняння! Досить!
За столом запанувала мертва тиша. Галина Петрівна зблідла й сіла назад, ошелешено дивлячись на невістку. Сергій підвівся:
— Ганночка…
Але Ганна вже не могла зупинитися:
— Ні, Сергію. Досить. Або твоя мати припиняє постійно порівнювати мене з Ларисою і згадувати її при кожній нагоді, або нехай пакує речі і їде просто зараз!
Галина Петрівна повільно підвелася з-за столу, її обличчя вкрили червоні плями:
— Не треба мене виганяти, я й сама піду. Не чекала такої невдячності, — вона повернулася до сина. — Сергію, проведи мене, будь ласка.
Сергій кинув на дружину розгублений погляд і вийшов слідом за матір’ю в передпокій. Ганна опустилася на стілець, відчуваючи, як тремтять коліна. У вітальні панувала гнітюча тиша.
— Вибачте, — нарешті промовила вона, звертаючись до гостей. — Я не хотіла влаштовувати сцену.
Віка першою порушила мовчання:
— Ганночка, не вибачайся. Ми все розуміємо.
Інші закивали, хтось підняв келих:
— За справжню господиню цього дому!
Через двадцять хвилин повернувся Сергій. По його обличчю було видно, що розмова з матір’ю далася йому нелегко.
— Вона поїхала в готель, — тихо сказав він, сідаючи поряд з Ганною. — Завтра летить до Харкова.
— Сергію, пробач, — почала Ганна, але чоловік перебив її:
— Ні, це ти мене пробач. Я мав давно з нею поговорити. Всі ці роки я удавав, що не помічаю, як вона тебе зачіпає.
Поступово напруга спала, гості розслабилися, і вечір продовжився. Хтось увімкнув музику, Олег запропонував новий тост за «мир у родині», і свято повернулося у звичне русло.
Пізно вночі, коли останні гості розійшлися, Ганна й Сергій разом прибирали на кухні.
— Ти не шкодуєш? — запитав Сергій, складаючи тарілки в посудомийну машину.
Ганна замислилася на мить:
— Знаєш, ні. Не шкодую. Можливо, форма була різка, але суть — правильна. Я надто довго мовчала.
Сергій обійняв її й притиснув до себе:
— Я подзвоню мамі завтра. Поясню, що якщо вона хоче бути частиною нашого життя — мусить поважати тебе й наш вибір одне одного.
Ганна поклала голову йому на плече й заплющила очі. Вперше за багато років вона відчула справжнє полегшення. Так, свекруха була ображена, так, розмова вийшла болючою. Але іноді саме такі моменти істини необхідні, щоб почати будувати по-справжньому здорові стосунки.
Зі спальні доносився тихий звук заряджання телефону Галини Петрівни — єдина річ, яку вона забула в поспіху. Завтра Сергію доведеться завезти його до готелю. А потім вони будуть розбиратись з усім цим — крок за кроком, слово за словом. Але зараз, в обіймах чоловіка, Ганна відчувала тільки спокій і впевненість у правильності свого вчинку. Іноді достатньо просто сказати «досить», щоб розпочати нову главу.