Дочка голосно сварилась, Аж по хаті ішов дзвін. Зять притих біля віконця: Сердився, напевно, він.
За столом сиділи внуки. Їм не зрозуміти, Що хотіли від бабусі Її рідні діти.
Виявляється тарілку Старенька розбила, Коли кухню прибирала І посуду мила.
«Вона дорого коштує, — Сказала їй дочка. — Як будеш себе так вести, Підеш до синочка.
Там невістка тобі скаже, Де зимують раки. І тоді у тебе будуть Припадку ознаки…»
Послухала це бабуся, Голову схилила. А колись же була дочка Добра, щира, мила.
Витерла сльозу бабуся, Звернулась до Бога: «Зроби, Господи, все так, Щоб дочки дорога
Була легка, не терниста, Квітами цвіла. Доля щастя і достаток Щоб їй дала.
Забери мене до Себе В світлі Небеса, Де в Раю пташки співають, Тиші є краса…
Що тепер із мене взяти? Усім я мішаю. Дай носки лиш дов’язати. Прошу і благаю.
Дочка мерзне дуже в ноги, Мерзнуть і онуки. Хочу трохи їх зігріти До нашої розлуки…»
За вікном місяць світив, Кожен думав за своє. Ніхто в домі не цінив, Що бабуся поруч є.
Помолилася бабуся, Усміхнулась усім ніжно…
(Буде каятися дочка, Та буде вже пізно)…
Джерело:ukr-online.com.ua