– Доброго ранку сонечко! Саме, саме добре. – мама сіла до мене на краєчок ліжка і погладила по голові. – Який же ти у мене вже великий. Практично дорослий чоловік. З днем наpoдження, Павлику. За матеріалами
Мама поцілувала мене в щоку і поклала на гpyди коробку.
– Дякую. – я поцілував її у відповідь і вона вийшла з кімнати.
Сьогодні 17 червня та мені виповнилося 17 років. Розгорнувши упаковку я підстрибнув на ліжку. Новий наворочений телефон. Про таке я навіть і не мріяв! Два тижні тому на пробіжці в парку я загубив свій. А два тижні без зв’язку в нашому баштовому світі просто якийсь кошмар. Тепер потрібно відновити всі номери і віддзвонитися друзям.
– Павлику, бабуся дзвонила – пролунав голос мами з кухні – вона тобі додзвонитися на старий номер не змогла. Передзвони їй.
– Добре мам, зараз.
Розібравшись з телефоном я почав по пам’яті набирати номер бабусі
+38097… Виклик пішов …
Любов Сергіївна доживала віку в старенькому будиночку на краю села.
-Вже 80 років скоро виповниться. Для чого живу? Нікому не потрібна. Василя, чоловіка, вже 10 років як Бог прибрав. А рік тому дочка, зять і п’ятнадцятирічний онук Павло зaгuнули в автoмобільній кaтaстрофі.
– Баба Люба як зазвичай розмовляла сама з собою. – для чого живу? Кому потрібна? Ні сім’ї. Ні рідні. Сусіди радять в місто перебратися, від дочки квартира там залишилася. Велика, трикімнатна … Тільки що мені там одній сидіти. На людей тільки з балкона і подивишся … А тут повітря. Курочки. Сусіди знову ж, майже рідні, все життя пліч-о-пліч живемо. Ні. Пoмuрати треба на рідній лавці. Стара я вже місце проживання змінювати.
На столі задзвонив телефон. Подарунок дочки. Любов Сергіївна по звичці заряджала апарат, хоча дзвонити їй було нікому. Ось уже рік як мовчав, а тут раптом задзвонив. Номер якийсь невідомий.
– Алло …
– Бабулька, привіт! – пролунало в трубці. – Вибач що не дзвонив давно. Це тепер мій новий номер. Я старий десь загубив. Мама сказала щоб я тобі подзвонив, а то ти хвилюєшся.
Любов Сергіївна притиснула руку до гpyдей і сіла на диван. Щось там, в гpyдях защеміло.
-Павлику, онучку, це ти? – прошепотіла ледве баба Люба.
– Звичайно я! Хто ж ще? -Ба, вибач що ніяк до тебе доїхати не можу. Все намагаюся, намагаюся. І весь час щось заважає.
– Павлику, онучоку, як ти там? – вже ридала в телефон Любов Сергіївна. – Я вже до вас зібралася. Так кіт Барсик тримає. Старий він вже. Кому без мене тут потрібен буде?
-Ба, не плач. У мене тут іспити. Як здам і визначуся куди мені, так відразу до тебе на цілий місяць. Так скучив за твоїми пиріжками. Ти там тримайся.
– Павлику, онучку мій. Дякую що зміг зателефонувати. Якщо зможеш, подзвони ще. – продовжувала ридати бабуся.
– Ба, ну ти чого? Хочеш щодня дзвонити буду? У мене тепер такий тариф хороший. Тобі дзвоню безкоштовно.
– Батьки там як?
– Як в раю! Мені здається вони переживають другий мeдoвий місяць. Все бабулька, мені пора. Завтра подзвоню. Цілу. Бувай!
У трубці почулася тиша. Любов Сергіївна піднялася. Підійшла до ікони і перехрестилася тремтячою рукою. А потім вирушила в магазин. Мyки треба купити. І дріжджів. А як правда відпустять … Залишилося два тижні. В очах баби Люби запалилися іскри життя.
Павло натиснув відбiй. Дивна якась бабуся сьогодні. З днем наpoдження не привітала. Плакала. Здає напевно бабуся. Треба і правда кожен день їй дзвонити. Старенька вона вже. Скоро 60 років.
Два тижні пролетіли як один день. Павло здавав іспити. Щовечора дзвонив бабусі і розмовляв з нею. Розповідав про іспити. Про випускний. Бабуся, яка раніше любила повчати онука, тепер все більше мовчала і тільки зітхала.
– Мам, я прийшов! – Павло пройшов в ванну вимити руки.
З кухні пролунав незадоволений голос мами.
– Паш, ми все розуміємо, що ти завантажений. Що у тебе іспити і поступати тобі. Але ти можеш знайти хвилину і зателефонувати бабусі? Вона у нас одна залишилася. Вона дзвонить мені і скаржиться що ти її забув.
– Очманіти! – Павло зайшов на кухню. – Ма, я їй кожен день дзвоню. Давай зараз стоячи перед тобою подзвоню і на вільні руки поговоримо втрьох.
Павло набрав бабусин номер, вбuтий в телефон.
– Алло! Ольга Віталіївна! Поясніть мені і моїй матері, дружині Вашого сина, чому Ви говорите, що я Вам не дзвоню?
– Павлику, вибач мене стару. Я на третій день зрозуміла, що ти помилився номером. Ну не змогла я тобі зізнатися. І відмовитися хоча б від ілюзії щастя. Від ілюзії що моя сім’я жива…
Через тиждень баба Люба пекла пироги. А Пашка з батьками їхав в село, знайомитися з новою бабусею.