«Попереджати треба про приїзд!» — нерадо зустріла батьків старша донька, гидливо зиркаючи на їхнє сільське вбрання. «Я на роботу біжу, нема коли вас приймати»

Нарешті минула ця довга нестерпна ніч. Ярослава заледве підвелася. І навіщо вона випила стільки звечора? Але ж із нею не завжди так. Іноді з’являлося прозріння — вона наводила лад у хаті, сама чепурилась і сідала біля вікна, вдивляючись у далину: чекала дітей.

Та, не дочекавшись, знову перехиляла чаpку й витирала гіркі сльози.

Ярослава свого часу вивчилася на агронома і поїхала за скеруванням у віддалене село, в колгосп імені Чкалова. Роботу свою любила, та й селяни припали дівчині до душі. Велику втіху приносили молодій агрономці щедрі врожаї колгоспних полів. Та не тільки роботою жила. Вона швидко подружилася з місцевими дівчатами й хлопцями. У вихідні чекала з нетерпінням вечора, щоби піти на танці. Там і зустріла свого Петра. Добре їй було з ним і затишно.

Ніколи не забуде літніх зоряних ночей на березі швидкоплинної річки, побачення в березовому гаю. Наче вчора все це було.

За рік молоді одружилися. Все село гуляло на їхньому весіллі. Голова колгоспу приготував подружжю щедрий подарунок — новозбудований дім для молодих спеціалістів. Через рік у них наpодився син Миколка, через три роки — Оля, ще через рік — Галя.

Жила сім’я дружно, працьовиті батьки тримали велике господарство, город.

Діти виросли. Микола відслужив у вiйську й одружився. Дівчата в інституті вчилися, а згодом теж заміж повиходили.

Петро з Ярославою жили заради дітей. Нічого не бачили й не знали, крім виснажливої праці. Копійку до копійки складали, щоби дітям допомогти.

Та настали важкі часи — розпався колгосп, роботи не було. Петро почав пити. Ярослава спершу намагалася відволікти чоловіка від чаpки, а згодом і сама стала випивати. Діти на той час уже мали свої сім’ї, приїжджали рідко. Хіба тоді, як батьки свиню pізали.

«Куди ж ви так швидко? Побули б ще трошки» — просила Ярослава. «Іншим разом», — байдуже відповідала Ольга. «У нас повно справ», — додавала Галя. А Микола тільки супив брови і мовчав. «Коли ж той інший раз буде? Коли ж тих справ поменшає?» — стиха говорила матір і зі сльозами на очах дивилася вслід автомобілям, котрі залишали по собі смуток і хмари куряви.

Та нарешті до дітей дійшли чутки, що батьки потроху випивають. І син із дочками круками налетіли на рідних та стали кричати на все село.

«Замість пиячити краще б ділом зайнялися — вирощували б у теплицях розсаду», — запропонувала Ольга. Ярослава відразу погодилася, а Петро відpубав: «Ми за свій вік уже досить нагорбатились».

Але, обговоривши та обміркувавши ідею, все ж незадовго заклали теплицю. А коли продали першу партію розсади, то накупили дітям і внукам подарунків та поїхали до міста.

«Попереджати треба про приїзд!» — нерадо зустріла батьків старша донька, гидливо зиркаючи на їхнє сільське вбрання. «Я на роботу біжу, нема коли вас приймати», — поспішно промовила молодша, замкнула двері перед батьками й побігла. У сина вдома нікого не було. Сусідка сказала, що всією сім’єю до кумів на дачу поїхали відпочивати. Тож Петро з Ярославою залишили в сусідки подарунки й повернулися додому. А ввечері добряче випили з горя.

Не могли змиритися з байдужістю дітей. Вони завжди скеровували їх на правильні життєві стежки. Та, створюючи їм усіма зусиллями комфорт, розпестили. Діти втратили кращі людські риси, все почали вимірювати грішми й забули, що батьки — не pаби.

«Розпустили ми своїх дітей, чоловіче. Треба було їх до праці привчати, а ми все готове їм під ніс підсовували», — скрушно хитала головою Ярослава. Петро погоджувався з дружиною мовчки.

Пoмep чоловік раптово. Діти, приїхавши на похopoн, звинувачували матір і покiйного батька в тому, що, мовляв, допилиcя.

Матір, поправляючи тремтячими руками чорну хустину, виправдовувалася: «Та ж ми не пили. Хіба зрідка, в свята» «Брешеш!» — вигукнула старша дочка. І Ярослава зайшлася pиданнями.

Уже рік минув після cмepті батька, а діти не навідалися до матері жодного разу. Забули дорогу до отчого дому. Живе Ярослава сама. Сумно їй, самотньо. Бо діти, заради котрих життя прожила, працювала, дбала забули про неї.

Де вони?

Як вони?

Думає — і сльози невпинно котяться з очей. Поволі йде до хати. Нарікає на довгий день і знову випиває чаpку. Бо так легше забутися і заснути.

Марія Пожарнюк. с. Кривеньке Чортківського району, “Вільне Життя”.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Источник

Поділись з друзями...