СПОВІДЬ ВДОВИ ГЕРОЯ …
Коханий мій, я сильна і тримаюсь. Для наших діток стала мама й тато. Буває, через сльози посміхаюсь.
Хоч радості без тебе небагато.
Борис, ти подивись на мене з неба. Щоб сили своїм поглядом додати.
Синочка народила я для тебе, він копія маленька свого тата.
Кати з грудей моїх забрали душу. Чорна хустина мої коси вкрила. За тебе, рідний, жити тепер мушу. А син
і доня – сила мені й крила.
Буває, заболить під серцем рана. Так хочеться на цілий світ кричати.
– Сили небесні, поверніть мені Бориса. Героїв вже на небі так багато!
Щасливими були лише два роки. На крилах мрій хотілося літати.
Я досі чую поруч твої кроки і поспішаю двері відкривати.
Найкращий в світі, чоловік і тато. Який руками все умів зробити. Хотів будинок свій добудувати і разом діточок наших ростити.
Любив село, природу, ліс і поле. Вмів сіяти, орати і косити.
За що ти так несправедливо, доле.
Борису так судилось мало жити?!
Син народився – ти його не бачив. Маленького не встиг
на руки взяти.
Доня, Юстинка, теж буває плаче, біля вікна чекає свого тата.
А ти у снах вертаєшся до хати. Говориш тихо, лагідно зі мною.
– Я не хотів так рано помирати. Та доля нам написана війною…
Як заревіли в лютому гармати. Над Сходом піднімався чорний дим.
Пішов ти Україну захищати, і обіцяв вернутися живим.
Жили молитвами за тебе і дзвінками.
Просили Бога, щоб беріг тебе в бою.
З тобою поруч, я завжди була думками.
І говорила, що чекаю і люблю…
Не знаю де взялися в мене сили.коли навіки розлучили нас. І почула страшне слово “Вбили”!
У цю хвилину зупинився час..
Везли селом. Всі на коліна стали. А я не вірила, що в домовині ти. Трималася, хоча душа кричала, хотіла сина, що під серцем зберегти.
Лише просила нас не залишати. У інший світ так рано ще не йти.
– Скажи, яке ім’я синочку дати і як без тата буде він рости?!
І побратими сльози не ховали. Друзі усі прощатися прийшли.
А тоді домовину ту забрали й на цвинтар, до могили понесли.
Вітри і люди разом голосили. А я ніби почула голос твій.
— Не плач, кохана. Моє тіло вбили. Душа з тобою. Ангел я. Живий.
Часом, сама я вірити не хочу. Здається, мені сняться страшні сни.
Прокинувся. Відкрию свої очі. Борис поруч живий. Нема війни…
Повік очей коханих не забути. Та мушу жити з болем і бідою. І ради діток маю сильна бути, аби Борис пишався з неба мною.
автор Соломія Українець