Ця історія трапилася тієї зими. Я йшов на автовокзал. Пора повертатися додому від батьків. Біля входу помітив бабусю, яка торгувала свіжим кропом. Я не звернув на неї уваги.
Купив білет, сів в залі очікування. Людей мало, шуму немає. Мій автобус мав приїхати в час ночі. Я чекав. В якийсь момент, почало хилити в сон. Вирішив купити кави для бадьорості.
На вулиці побачив ту саму бабусю. Вона досі стояла, продавала кріп. Я купив кави та чаю. Приніс останній бабусі. Вона здивовано глянула на мене. Довго відмовлялася, але я вмовив.
— Бабусю, чому ви не вдома? Одинадцять годин ночі. На вулиці майже нікого немає. Морози вдарили з новою силою. Старій жінці не місце в таку пору на вулиці. Потрібно вдома чай пити та телевізор дивитися.
— Треба продати кріп, а то син додому не пустить. — Тихенько мовила бабуся.
Мені мову відібрало. Як так можна робити з власною матір’ю?! Я зміг зав’язати розмову. Виявилось, син тієї жінки нігде не працює. Він сидить вдома цілими днями. Дивиться телевізор та грає в комп’ютерні ігри. Пенсії не вистачає для життя двом людям, тому він змушує маму вирощувати кріп та продавати його. Раніше жінка працювала прибиральницею в дворі. Мила під’їзди за невеликі гроші. Зараз же, втратила роботу, тому стоїть тут та продає те, що виростила.
Ця історія не давала мені спокою. Кріп я в бабусі купив, а вона пішла додому. Коли я приїхав на квартиру, то все ще думав про ту жінку. Мені кортіло дізнатися, як вона? Попросив маму сходити та перевірити. Вона тричі була на автовокзалі, але нікого, хто б продавав кріп, не бачила.