Ну що, прокинулися?.. Вночі іранські дрони-камікадзе атакували Білу Церкву. Завтра атакують Вінницю, Житомир, Рівне, Львів… прилетять до Києва на Банкову, і, можливо – не дай Боже, звичайно, там же свята-святих – навіть у Конча-Заспу. Джерело
Коли ж ви, бляха, прокинетесь, нарешті?.. Коли прокинетеся?.. Коли нажеретесь?.. Невже навіть зараз вам не очевидно, що окрім розпіарених і шалено дорогих “Байракторів” є куди дешевша та ефективніша безпілотна зброя?.. Яка? можна було виробляти в Україні пачками ще до великої війни, яку можна виробляти сотнями та тисячами прямо зараз?
Ні, ви топтали ногами вітчизняних розробників, ставили палиці в колеса, закривали всі можливості, висміювали, піарилися, викидали сотні мільйонів на вітер заради політичної вигоди…
А тепер знову війна, до якої ми знову не готові. Як у старому радянському мультику про легендарного Левшу, який хворий, кинутий, висміяний жирною владою, вмираючий просить “передайте імператриці, що англійці рушниці цеглою не чистять, а то якщо війна – вони стріляти не здатні”…
Так і в нас – той самий російський менталітет, те саме поклоніння перед усім західним, те саме прагнення “заробити” на відкатах, політичних вигодах, на бюджетних грошах, на громадських, волонтерських фондах…
Ihor Lutsenko чудово все написав. Додам від себе, що в Україні є розробники ударних дронів. Є ударні дрони не гірші за іранські чи турецькі. Є виробники ударних дронів. І є успішні застосування цих дронів.
Все є. Немає головного – державної підтримки. Будь-який. В будь-якому вигляді. Немає грошей – люди витрачають десятки, сотні тисяч (може вже й мільйони) своїх грошей, збирають зі світу по нитці, будують виробництво, будують дрони, створюють всю наземну інфраструктуру – катапульти, автомобілі керування, системи зв’язку… Самі роблять боєприпаси, ризикую чи підірватись , або потрапити до лап правоохоронних органів. Самі забезпечують собі безпеку, розносячи виробничі ділянки різними районами, областями, бо знають, що прилетить насамперед до них…
Найгірше. Доводиться битися з усією бюрократичною машиною, з цим багатоголовим змієм, що не вбивається, щоб перетягнути контрабандою через кордон комплектуючі, щоб провести випробування, щоб витягнути з якогось охоронного батальйону мобілізованого фахівця, який зараз на вагу золота.
При цьому доводиться мати справу з вирішалами всіх мастей, які можуть занести комусь потрібно папірець, зробити важливий дзвінок шефу, виділити якісь мізерні засоби, але натомість “просять” погодитися з тим, що вони тепер головні, що вони отримуватимуть зірочки на погони. , медальки та ордени, заробляючи політичний капітал на тяжкій роботі найрозумніших людей, яких вони вважають за бидло…
А з іншого боку – модно одягнені у всі мілітарі функціонери з фондів, які тепер теж стали раптом великими фахівцями у безпілотній авіації, які вершать долями людей, визначають комусь давати громадські гроші, комусь жити, а комусь помирати, як перемагати…
У цій країні я стукав у всі двері. Був в офісі президента, доповідав головному та міністру, вів переговори з фондами, волонтерами, олігархами… Після війни я розповім усе. З посадами, званнями та прізвищами. Але зараз нам треба виграти війну.
Ми не здаємось. І не здамося. Наші дрони ще прилетять на Червону площу.