Подаємо мовою оригіналу:
Я не ходжу до церкви, молитв не знаю, крім Отченаш, та й той на старій мові. Я хрестик не ношу і можу навіть – о, злочинна жінко! – поставити прання в неділю.
Я пасок не печу і не говіюсь. Зате і розговітись можу будь-коли.
Я не хрещусь напоказ і при людях.
Ікон в хаті не маю, попів не кличу на освячення. А якщо якесь довгобороде і довгополе, окроплюючи натовп, кине і в мене кілька крапель – я зашиплю, що кішка. Це просто на підсвідомості, я шиплю, клянусь. Можу і гаркнути.
Я довгополих не терплю. Я їм не дуже вірю.
Але коли я бачу маму Божу, на перехрестях, на дорогах, біля церкви – я їй всміхаюсь винувато, неначе нашкодила і мені треба терміново попросити пробачення. І голову схиляю, як у дитинстві, втикаючись маківкою під мамину долоню.
Ця мама з Троїцького. Там були наші позиції, ми її там побачили і сфотографували. Я їхала тоді назад й повторювала пошепки:
“Як покидали запорожці Великий Луг і матер Січ, взяли з собою Матір Божу, а більш нічого не взяли…”
У нас забрали цю позицію і це село. Давно забрали. А я все думаю про маму Божу, що там стояла. Чи встигли її забрати?
І Луг, і Січ – моя батьківщина.
Там ще є Хортиця. Люди вважають, що Хортиця і є матір Січ. І лише історики та запорожці знають, що на Хортиці Січі ніколи не було. Але коли я чую, що ракети летять по Хортиці – вона стає моєю молитвою.
І Хортиця, і Великий Луг, і матір Січ зараз шмагаються ракетами. Це так, неначе хтось шмагає ту Божу маму, що стояла в Троїцькому на Луганщині. Або будь-яку маму.
Приходять розсилки. Попереджають, що сьогодні вночі почнеться наймасованіший ракетний удар. І я не сплю. Втікати мені нікуди, ховатись ніде, тут і підвалу жодного немає. В домі мала дитина, я їй двоюрідна бабуся, але коли я думаю про можливий удар і цю дитину, то думаю як мама. Я хочу закрити її, як хотіла закрити всіх рідних і маленьких у перші дні атак.
Моїх рідних розкидано по містах, по селах. Як їх прикрити?
Коли я думаю про ракетний удар по Україні, в ніч перед найсвятішим її святом, ось за годину, за півгодини, лишилось п’ятнадцять хвилин – я хочу попросити маму Божу.
Ту, яка дивиться з ікон у старих церквах.
Ту, що на старій іконі, яку подарував мені снайпер з Гуцульщини.
Ту, яку зустрічаю на перехрестях України.
Ту, що прийшла на фронт і стала на позиціях.
Мамо, прикрий.
Ні в що не вірять українці так відчайдушно, як в твій Покров.
І я у нього вірю.
Я вірю в Тебе, мамо…
… і болем спливає постійно – чи ж забрали вони Тебе з тієї позиції, мамо?
